Олегович записав у щоденнику:
Не таким принцем він оказався…
Марія зустріла Дмитра, коли той щойно повернувся зі служби. Хлопець наче зійшов з обкладинки журналу — високий, підтягнутий, з чарівними блакитними очима та темним кучерявим волоссям. На його тлі Марія здавалася звичайною, хоча була гарненькою: світле волосся, струнка фігура, мила усмішка. Вона не вірила своєму щастю — адже серед усієї компанії він обрав саме її.
— Що він у тобі знайшов? — шепотіли подруги. — Такі паничі довго не затримуються. Помучує — і прощавай.
Але Марія лиш усміхалася — вона вірила в їхнє кохання. Разом ходили в кіно, на вечорниці, зустрічалися з друзями. Дмитро не сипав компліментами, але був поруч, і від його торкання у неї кружляла голова. Коли вона вперше привела його додому, мати — Ганна Іванівна — насупилася. Пізніше, залишившись наодинці з дочкою, промовила тихо:
— Гарний чоловік — чужий чоловік, доню. Такі рідко бувають вірними. Не поспішай із весіллям, перевір його. Занадто він… як з вітрини.
Марія образилася. Вона вірила в почуття Дмитра, не хотіла чути сумніви. Але мати все ж посіяла в ній зерно тривоги.
Поступово Дмитро почав змінюватися. Спочатку — зал, потім басейн, далі — нові компанії. Марія, щоб бути поруч, теж записалася на тренування, але почувалася незграбно серед витончених, підкачаних дівчат. Дмитро все частіше дивився на них із цікавістю, а Марія йшла додому раніше, намагаючись не виказувати сліз.
— Ти, мабуть, слабачка, — киннув він якось, коли вона застудилася після басейну. — Краще сиди вдома з книжками.
Слова болить, і Марія згадала слова матері. Вже відчувалося: Дмитро охолоджувався. Все частіше він йшов сам, не дзвонив, не запрошував, не пояснював. А потім — просто зник. Перестав відповідати на дзвінки.
— Не телефонує? — запитала мати.
— Ні… — прошепотіла Марія, обернувшись до стіни.
— Ану вставай! До перукарні марш! — наказала Ганна Іванівна. — Нова зачіска — перший крок до нового життя. Потім сукню пошиємо, ти в мене умілиця.
Вони купили тканину, Марія малювала фасон, намагаючись відволіктися. Чутки про нових дівчат Дмитра доходили до неї, але вона трималася. А коли через кілька тижнів з’явилася на вечорницях — у новому образі, легкою, стрункою, сяючою — всі оберталися. Її помітили.
Один хлопець, Василь, скромний і не дуже виразний, почав за нею доглядати. Не красен, але його очі дивилися тільки на Марію — тепло та щиро. Через місяць він зробив пропозицію.
— Оце я розумію — чоловік! — сказала мати. — Закохався — одружується. А ти?
— Я згодна, — тихо відповіла Марія.
— Кохаєш його?
— А як не кохати? Він добрий, працьовитий, вірний. Я йому потрібна — і лише я.
Весілля було теплим, душевним. Марія й Василь починали з нуля: перший стілець, перша миска. Через рік народилася донечка, через три — син. Сім’я, турбота, щастя.
Про Дмитра вона більше не думала. Хіба чула в розмовах, що той кинув дружину, пішов до коханки, знову гуляє. Марія лиш усміхалася:
— Який він мій був? Так… юнацький епізод. Нехай буде щасливий, якщо зможе.
А вдома її чекали діти й чоловік. І мама — мудра, добра, найрідніша. Та, що колись врятувала її від справжнього лиха. Та, завдяки якій Марія знайшла своє тихе, справжнє щастя.
Мати… будь поруч ще довго. Без тебе — не так світло.
Таке життя: іноді втрачаєш те, що здавалося щастям, а знаходиш справжнє.
