Повернувшись на вихідних додому, переступивши поріг хати, я побачила, як на кухні хтось завзято хазяйнує. Запах смажених котлет доносився вже зі двору.
— Що це, Сашка нарешті вирішив мені приємно зробити, вечерею нагодувати? Але щось це зовсім на нього не схоже, він ненавидить готувати та на кухню зайвий раз не заглядає, — подумала я, поки визувалася й знімала пальто.
Я злегка грюкнула дверима, щоб чоловік почув, що це я приїхала. Але, на мій подив, з кухні вийшов не мій Саша, а якась жінка. Вочевидь, ми не очікували одне одного побачити в такий час у таких обставинах. Вона спантеличено запитала мене, хто я, хоча це питання пасувало поставити мені. Хто вона така?
З чоловіком в нас завжди було досить незвичне сімейне життя. Ми жили окремо, в різних містах і бачилися лише на вихідних. При цьому, ми не в розводі й не у конфлікті, просто колись давно склалися такі обставини, що я змушена була залишитися в рідному місті, там у мене була омріяна робота і хворі на той час батьки. А чоловік жив у сусідньому місті. Він не планував переїздити до мене і не вимагав, щоб я залишала все і їхала до нього. Його влаштувало те, що я буду більшу частину нашого життя проводити на відстані від нього. Хтось збоку гляне і здивуєтеся, мовляв, що це за сім’я така, що живе окремо і бачиться лише два дні на тиждень. А я відповім — цілком щаслива сім’я, з двома вже дорослими дітьми.
Ці кілька днів у тиждень що ми з чоловіком разом, ми завжди проводили у спокої та любові. Він сумував, я сумувала і, коли приїжджала, то ми не могли наговоритися і надивитися одне на одного. Але це так тривало тоді, коли ми ще були молоді. З часом ці стосунки перестали бути такими.
І ось тепер ситуація така — я стою на порозі та бачу на кухні іншу жінку. Вочевидь, сталося те, чого я собі ніколи й уявити не могла. Я настільки була впевнена у своєму чоловікові, настільки йому довіряла… Що ця жінка у звабливому халаті зруйнувала усі мої уявлення про цей шлюб. Чоловіка вдома не було, він був десь поряд у гаражі, ремонтував машину.
Здалеку я почула голос Саші й побачила, як він зайшов у дім. Він був здивований мене побачити, адже перед цим я казала, що не приїду на вихідних, бо маю справи по роботі. Але потім усе скасували і я помчала додому, до чоловіка. Звісно, йому про це нічого не сказала, якось і не подумала про це. Я ж не знала, що його треба заздалегідь попередити, щоб він коханку відправив кудись, поки я не приїхала.
— Саша, хто це? — запитала я, з надією почути, що вона просто заблукала і зайшла не в той дім.
— Це Віолетта. Я з нею живу вже кілька місяців, поки тебе немає.
— Дякую, що ти такий чесний. Що тепер робити будемо? Як жити далі?
— Ну а що робити… Як жили, так і будемо. В будні дні я з Віолеттою, а з тобою — на вихідних.
— Саша, ти взагалі чуєш, що говориш?
— Ну а що ти запропонуєш? Хочеш розлучення? Я не хочу. Я все ще тебе люблю, ти дорога для мене жінка, в нас стільки років разом за спиною. А що поганого, щоб просто продовжити жити так, ніби нічого не трапилося? Ти не переживай, на вихідних Віолетти тут не буде, ми домовилися.
— Ти зараз серйозний, чи ти з мене насміхаєшся? З яким лицем я сюди маю приїздити? Що люди будуть говорити про мене? Що я дітям скажу?
— А нащо тобі того, що люди скажуть. Мені до одного місяця те, що про мене говорять. І ти не зважай! А дітям… А діти вже дорослі, їм взагалі діла до нас немає. Приїздять лише на великі свята. Думаю, їм байдуже, що у нас тут коїться.
— Ні, Олександре, так просто все не буде. Я себе поважаю і не збираюся робити з себе посміховисько. Я хочу розлучення, або виганяй цю Віолетту і тоді будемо далі жити так, ніби й справді нічого не трапилося. Інакше не буде.
Сказавши це, я надіялася почути, що чоловік накаже коханці збиратися і йти геть. Я готова була йому простити цю зраду, готова була закрити на все очі.
— Раз так, то розлучаємося. Якщо тобі так буде краще… Але знай, я розлучатися не хотів.
— Але й цю лярву ти не хочеш вигнати, значить я тобі все ж не настільки дорога, як ти розповідав. Раз ти так легко, після стількох років разом, вибрав іншу, а не мене — сказала я, вже не стримуючи емоції.
— Я не хочу більше нічого говорити, готуй папери, я все підпишу. Віолетта, ти чула? Завтра вже можеш всі свої речі потроху перевозити сюди.
Остання фраза чоловіка остаточно мене добила. Адже я цей будинок своїми руками облаштовувала, влітку робила косметичний ремонт у всіх кімнатах. Це місце було моїм місцем спокою і затишку. Хоч я і не проводила тут так багато часу, як хотілося б. А тепер, виявилося, що я це все робила для тієї жінки? Тепер вона тут хазяйнуватиме? Тепер її запах просочиться в кожен куток і — це вже буде не мій дім.
Того дня я не залишилася вдома, повернулася туди, звідки приїхала. Дорогою, в автобусі, я сиділа й згадувала весь час, що провела з Сашком. Мало часу провела з ним… Я не знаю чому так трапилося, що роботу я поставила вище за сім’ю. Пам’ятаю, я думала, що це тимчасово, а потім я знайду щось ближче до чоловіка і ми будемо жити разом. Але час спливав, я так нічого і не знайшла. Звикла жити на відстані, вважала це нормальним. Це моя вина. Я, як жінка, як дружина і, як мама — мала вчинити інакше, мала тримати сім’ю разом. А я вибрала роботу, за яку, до речі, отримувала не такі аж великі гроші.
Наступний тиждень для мене теж був випробуванням. Мені потрібно було речі помалу забирати. Я приїхала до чоловіка, а там Віолетта. Вона проводилася так, ніби це вже цілком її хата. Зробила у всіх кімнатах перестановки, познімала мої картини, поховала усі мої з дітьми фотографії. Я застерегла її, що вона — ніхто у цьому домі. І не має права чіпати хоч щось своїми руками. Після цього ми почали сильно свариться. Віолетта сміялася мені в лице і казала, що як тільки я піду, вона знову все поховає і зробить так, як їй заманеться. Мовляв, їй Сашко дозволив. Тоді я звернулася до нього і запитала його, чому вони не живуть у домі Віоли. Сашко сказав, що свого житла вона не має.
— Але не забувай, що це не її дім. І ніколи ним не стане. Це хата наших дітей і нікого більше. Навіть не думай якось її тут прописати. Я по очах її бачу, що вона тільки про це й думає. Якщо ти хоч трішки маєш совість і любиш своїх дітей, то не смій цього робити. І не забувай, що половина тут — моя. Я в будь-який момент можу залишитися тут і жити стільки, скільки захочу. Або зроблю так, як ти — коханця приведу і будемо жити всі разом.
Сашко ніби зрозумів мої слова. Вже наступного разу, коли я завітала по решту своїх речей, все було на місці. Але на серці так гидко було від усієї цієї ситуації. Ніби це не зі мною все відбувалося. Я ділю свою хату з коханкою…
Вийшовши з дому, зайшла в магазин, який належить моїй подрузі. Ми давно не бачилися з нею, я мала, що розповісти. Адже крім неї, більше й поговорити було ні з ким. Раніше все чоловікові розповідала, а тепер… Словом, Марина сиділа на робочому місці та ніби знала, що я прийду. Побачивши мене на порозі, вона кинулася мене обіймати.
— А що це ти з такими сумками? Що там накупила, ану похвались!
— Я нічого не купила, це мої речі.
— Ого, а куди це ти зібралася? Невже нарешті сюди переїжджаєш?
— А ти я бачу останніх новин взагалі не чула. Я думала немає вже людини, яка б мене не обговорила.
— Я не розумію, про що ти. Ану швидко розповідай!
Я виклала Марині все, що зі мною відбувається. Аж на душі стало легше від того, що виговорилася. А вона так довго й пильно дивилася на мене, а потім сказала:
— У мене є для тебе наречений. Чекай, він зараз прийде. Він кожного дня після роботи сюди заходить. Колись тебе побачив тут випадково, ти його може і не пам’ятаєш, але тебе він закарбував у своїй пам’яті, вочевидь, надовго. Бо відтоді він ледь не кожного дня приходить і мимоволі питає мене, як ти поживаєш. Я вас зведу. Ти не подумай, він цілком нормальний чоловік, твого віку. Солідний і при грошах. Він тобі сподобається.
— Марина, про що ти говориш! Який чоловік, я ще не розлучена, та й мені взагалі не до стосунків вже. Я не в тому віці.
— Не будь дурна! В якому ти віці? Жити треба далі, тим більше ти тепер вільна жінка. Роби, що хочеш і ніхто нічого не має права тобі сказати.
А подруга мала рацію. Треба продовжувати якось жити після всього. Може цей загадковий незнайомець і справді складе мені компанію на старість? Жаль, що того дня він таки не прийшов у магазин і я не познайомилася з ним. Але Марина пообіцяла нас обов’язково познайомити. Вона чомусь впевнена, що ми створені одне для одного…
