Віра гірко плакала та зтиха бурмотіла собі під ніс:
– Що ж тепер буде, мамочко? Боже, який сором… Все село буде обмовляти та насміхатися, що наречений на весілля не приїхав.
Краще під землю провалитися, ніж людям в очі дивитися.
– Не плач, Віруню, якось буде, – заспокоювала мама дочку як могла, а в самої в голові крутилися різні думки. Пізніше жінку осяяло.
– Петре! – гукнула сусіда. – Поїхали на вокзал до ранкового потяга.
– Без проблем, – відповів сусід – Для тебе, Надіє Федорівно, хоч зірку з неба.
Жінка голосно гримнула передніми дверцятами автомобіля, та якнайзручніше всілася.
– Зараз будемо шукати моїй Віруні нареченого, – промовила вона цілком серйозно.
Петро здивовано на неї глянув:
– Чи ти жартуєш? Думаєш, що знайдеться доброволець?
– А чом би й ні? Я йому достатньо заплачу, а гроші люблять всі.
Надія Федорівна впевненою ходою попрямувала на перон до прибулого потяга. Підійшла до двох гарних молодиків, перекинулася парою трійкою слів з ними, а за хвилину вже вела їх до Петрового авто.
– Петре, їдемо до магазину, – сказала вона.
– Придбаємо костюми для нареченого і дружби.
– А документи у нього є? – посміхнувся Петро.
– Все є, все гаразд! – вирвалося у Надії Федорівни.
– Це мій майбутній зять Євген і його свідок Назар.
– Лишень подивіться, наречений вже тут! – заспівали гості. – Ура! Нарешті!
Віра радісно вискочила з дверей й зупинилася на місці: з автомобіля Петра вийшли зовсім незнайомі їй молодики. Мама обняла її і відвела позаду машини:
– Це Євген. Або ти зараз виходиш заміж за нього, і через деякий час ви тихенько розлучаєтеся, або ж сором і плітки ходитимуть за тобою ціле життя. Обирай швидко.
Віра і слова вимовити не змогла, лише кивнула голівонькою, а ще за хвилю на її заплаканому обличчі сяяла усмішка.
Весілля вдалося, гуляли цілим селом аж до ранку. Євген одразу ж увійшов у свою роль, що Віра була в шоці. Як нарешті гості розійшлися по своїх домівках, Віра простягнула руку Євгену і отетеріла від ніжності, з якою промовила своє «Дякую. Ти мене так виручив». І вслід до цих слів, сповненим серйозності тоном додала:
– Не переживай, нас розлучать дуже швидко.
– А я й не планую розлучатися, – ствердно сказав Євген.
– Навпаки, я хочу ближче з тобою познайомитися.
Такого Віра ніяк не очікувала.
– От такої! Ну і ну! – промовила вона.
– Один клявся у вічному коханні і зник, а зовсім чужий життя прожити хоче зі мною…
– Як це зовсім чужий? – з образою сказав Євген.
– Ти мені, Віро, з першого погляду сподобалася.
– Та ти ж… – злісно крикнула наречена, але хлопець її перебив.
– Від сьогодні я твій чоловік. Знаєш, моя мама все життя хвилювалася, що я ніколи не одружуся і не знайду свою долю, а я лише їй відповідав, що моя доля мене сама знайде. Як бачиш, так і сталося. Думаєш, я так просто опущу руки? Можеш одразу не відповідати, а спершу добре подумай.
От Віруня і подумала. Думала майже 25 років, що аж трьох дітей виростити встигли і живуть з Євгеном душа в душу. А Надія Федорівна все ніяк повірити не може в те, що можливий сором на все село обернувся для її доньки щастям на все життя.
