Село Полонина, загублене серед безкраїх полів та дубових гаїв на Хмельниччині, дихало тишею. Вечірній вітер шепотів у листі, а ліхтарі тьмяно освітлювали вузенькі вулички. Соломія, стискаючи в руках сумочку, підходила до кав’ярні, де мав відбутися її день народження. Але замість святкових голосів вона почула зрадницький шепіт, від якого серце стислося в грудях.
— Забий на цей ювілей, — ледачим тоном тягнув Роман, нахиляючись до уха Ірини, найкращої подруги Соломії. — Підем до мене. Вона все одно не повернеться до ночі. — Його голос був впевненим.
— Ну звісно, — з легким глузом відповіла Ірина. — А коли вона повернеться? Менещо з вікна викинеш?
— Навіщо з вікна? — Роман обхопив її за талію. — Якщо скажеш «так», я Соломію вижену. Їй у моєму житті місця немає.
Соломія застигла, ніби від удару. Вона знала Ірину — та ніколи не соромилася авантюр. Але Роман… Три роки вони були разом. Три роки вона чекала, коли він надіне їй обручку. Вони жили в його новій квартирі, купленій у кредит. Ремонт, рахунки, борги — все лежало на її плечах. Вона вважала це тимчасовим, вірила, що шлюб — лише формальність. Тепер ж очі розкрилися. Вона була йому лише зручною підмогою, мостом через фінансову прірву. Сім’ї не буде. Ніколи.
Півроку тому померла її мати. Тоді Роман вразив її байдужістю. Не поїхав на похорон, не допоміг з організацією, лише кинув холодно:
— Продай там що-небудь. Знаєш, у мене кредит, ремонт. Може, родичі позичать. А якщо продаси будинок, розрахуєшся.
«Розрахуєшся» — це слово різало, ніж ніж. Але Соломія тоді виправдала його: втомився, обмовився. Їй подобалася його мовчазна похмурість. «Чоловік, який тримає все в собі, не зрадить», — хвалилася вона подругам. Ірина сміялася разом з ними, приховуючи свої плани. Тепер правда виплила, і Соломія, задихаючись від болю, почала відчайдушно махати таксі. Автомобіль зупинився, вона швидко сіла всередину, грюкнувши дверима.
— Швидше, швидше! — крикнула водію, ніби тікала від переслідування.
Не встигла машина рушити, як задзвонив телефон. Роман.
— Ти де? Я тут сам, як дурень, всі тебе питають! Що трапилося? — у його голосі була фальш.
Соломія вимкнула телефон і в люті викинула його у вікно. Сльози котилися, вона плакала, як дитина, якій забрали все. Автомобіль мчав, а вона, тонучи в розпачі, раптом зрозуміла, що не сказала адресу.
— Куди ми їдемо? — голос тремтів.
— Додому, — спокійно відповів водій.
Соломія озирнулася: машина неслася темною ґрунтовкою, далеко від міста.
— Додому? Куди? — серце забилося від страху.
— Тобі адресу назвати? — у голосі водія прозвучала зловісна зВодій зупинив машину біля маленької церковці, де колись вони з Романом давали обітницю вічної любові, і тоді Соломія зрозуміла, що доля дарує їй шанс почати все знову.
