Тієї квартирки я одразу зацікавився. Невеличка, акуратненька, меблі скрізь радянські, навіть стенка югославська зі склом була. Килим на стіні, чайник злегка задимлений на плиті, та холодильник «Мрія» старенький у кухні. Ще й радіопріёмник у вітальні висів. Старий-престарий, з якого «Промінь» лунав. Так тепло лунав. З тріскотінням, з легким шипінням, з піснями давніми. Телевізора не було, та я й не сумував.
Приходжу з роботи, радіо голосніше вмикаю, чайник на вогонь ставлю. Потім наливаю окріп у кружку, вдихаю парушку ароматну та стою біля вікна, на вулицю дивлюся. Радіо базікає, а я на вулицю дивлюся. На небо глибоке, на бліді й розмиті цяточки зірок, на місяць кривий. І мовчу. З ким мені розмовляти? Один я у цій хатці жив. Так і жив, поки не познайомився із сусідом новим. Богданом його звали. Бодько. Гарний хлопчина.
Я тоді з роботи повернувся пізно. Цілий день біля верстата, аж спина боліла й ноги, мов ватяні. Заходжу на кухню, а він сидить. Бодько. Сидить і дивиться на мене. Спочатку хотів обуритися, ременем його вдарити, а він як гляне на мене своїми блискучими очима — я й руку опустив. Чайник на вогонь поставив і поруч сів. Я на нього, а він на мене. І не йде. Просто мовчить.
Налив собі чаю, печиво з пакета дістав, на стіл поклав. Бодько аж шию витягВін обережно посмикав носиком повітря, потім раптом підбіг до мене, ляпнув мокрим язиком по руці, і я зрозумів — тепер у мене знову є хтось, хто вислухає.
