Сьогодні друзі та знайомі прийшли проводжати мене в армію. Батьки влаштували веселе гуляння на мою честь, але мені було до того байдуже. Я не міг дочекатися, коли нарешті прийде Віра. Моя дівчина та кохання всього життя. Залишивши гостей, я пішов з нею до річки.
Там було наше місце, де ми вперше поцілувалися та де я запропонував Вірі зустрічатися. Ми сіли на березі, обійнявшись, й мовчки спостерігали за водою. Мені було так добре поруч із нею, але вже тоді я розумів, що ми з різних світів. Яка іронія долі, бідняк покохав багачку.
Віра із заможної родини. Вона має все про що тільки попросить. На мою дівчину чекає столиця, бо батько вже домовився про її навчання в дорогому університеті. Мабуть, вона там і залишиться. У мене ж немає ні гроша за душею. Я звик сам себе забезпечувати. Важко працюю ще зі школи, але все одно нічого не маю. Що я зможу їй дати? Кохана варта найкращого. Попри все на світі я хочу, щоб вона була щаслива. Саме тому в останній вечір я її відпустив.
-Віро, я хочу тобі дещо сказати. – Мені важко давалися ці слова. Треба було пересилити себе, щоб не видати справжні емоції – Я не хочу, щоб ти мене чекала з армії. Просто не певен, що між нами щось вийде.
Дівчина розплакалася й утекла. Мені теж було важко. Я витратив усю свою волю, щоб не побігти за нею услід. Поки я служив, друзі розповідали, що Віра поїхала і села. Деякі навіть чули, що вона зустріла когось.
Нарешті я повернувся додому. Мене зустрічали батьки та друзі. Ввечері я вирішив піти до річки. Сів на березі та згадував найщасливіші миті зі свого життя. Усі вони були пов’язані з Вірою. Раптом я відчув якийсь шорох за спиною, повернувшись побачив кохану. Ми кинулися один одному в обійми. Вона чекала на мене весь цей час. Ми дійсно кохали один одного. Тож тепер мене не лякає наше спільне майбутнє. Я зроблю усе, щоб моя кохана була щасливою зі мною.
