Я вже досить довгий час працюю в піцерії. Колектив у нас невеличкий, зате дружній, ми завжди готові допомогти один одному. Для багатьох місцевих жителів ми улюблений заклад. Є й чимало постійних клієнтів, яких ми знаємо в лице. Але цього хлопця побачили вперше за увесь час існування закладу.
На вулиці саме почався дощ, він зайшов до нас та попросив склянку води. Ми не стали його проганяти, хоч могли, адже він випив склянку води та сидів за столом. Керівництво не допускало, щоб люди просто так знаходилися в нашому приміщенні.
Відтоді він став приходити майже щодня. Брав щось невеличке та склянку води. Гроші, котрими він розраховувався, були затертими та зімнутими. Очевидно, вони довгий час лежали в кишені. Хлопець не розмовляв з нами, він просто сидів, пив воду та читав книгу. При цьому він був у нас до закриття закладу. А коли ми зранку приходили відкривати піцерію, він вже чекав нас. Мені така поведінка здалася напрочуд дивною, тож ми вирішили ближче познайомитися з ним.
Тож коли він вкотре прийшов, я підійшла та сіла поруч. Запитала, про що книга. Минуло декілька днів, я щодня намагалася знайти з ним спільну мову. І з часом мені таки вдалося його розговорити.
Як виявилось, мама того хлопця після смерті його рідного батька знайшла собі нового чоловіка. Спочатку все було добре, а згодом він став вип ивати. Все починалося із чарки на свята, а закінчилося тим, що він щодня пив. Але матір не хотіла завершувати ці стосунки, адже боялася залишитися одна.
Хлопчик просто терпіти не міг свого вітчима. Хмільне обличчя чоловіка викликало в нього відразу. Вітчим часто дозволяв собі ображати парубка: міг крикнути на нього, проганяв з дому.
І хоч мама робила спроби захистити сина, але в неї не виходило. Він вважав, що має право тут всім керувати. Мама просто здалася. Вона, замість захистити дитину, почала підтримувати чоловіка-п’ян ицю. Тож хлопцю тепер доводилось терпіти погане ставлення не лише вітчима, але й рідної мами.
Парубок навіть не міг нормально повчитися, адже після школи на нього чекала гора обов’язків, за невиконання яких він міг добряче отримати на горіхи. Тому робити уроки доводилось уночі, але і це не завжди виходило. Вітчим не дозволяв хлопцю світити світло. А тільки бачив щось, одразу жбурляв книжками.
Хлопчик не міг цього витримати. Отож він сам тікав з дому і годинами сидів на вулиці. Тільки б не повертатися додому. Йому часто доводилося спати на вулиці.
А потім він вирішив заробляти собі на життя. Він пропонує мити машини. Звісно, водії, дізнавшись, що саме спонукає такого юного парубка мити автомобілі, щедро винагороджують його працю. Всі зароблені кошти він береже.
Хлопець він надзвичайно хороший та чуйний, от лише шкода, що в нього такі батьки.
– У тебе ще хтось є, окрім мами з вітчимом? – запитала я якось.
– Є, бабуся. Але вона старенька, сама ледь ходить, – продовжив він.
– Але ж так не можна! Ти заслуговуєш на нормальне дитинство. Ти повинен жити в комфорті, а не на вулиці. Може ти все-таки поживеш з бабусею?
Він пообіцяв подумати.
Згодом парубок тиждень не з’являвся в нашому закладі. Мені дуже хотілося вірити, що в нього все добре, хоч не таких батьків заслуговує ця дитина. Я вже стала перейматися, чи з ним чогось не трапилося.
А через декілька днів він прийшов з пиріжками. Хлопець виглядав значно краще. І за стільки часу я нарешті помітила, як він посміхається.
– Дякую вам. Я таки послухав вашу пораду і переїхав до бабусі. Батьки не хотіли мене пускати, порозкидали всі мої речі. Але вночі мені вдалося втекти від них. Я зібрав найнеобхідніше та пішов. Вони забрали в мене ключі, але я вистрибнув через вікно. Довелося робити так. Але тепер я нормально сплю, мене годують та ніхто не проганяє… Це вам! – і він простягнув мені гостинці. Це були пиріжки.
– Це моя бабуся спекла, пригощайтесь…
Він ще часто навідувався до нас. Але відтоді мені було значно спокійніше на душі.
