“Володю, пробач мене,” сказала вона, і голос у неї був інший спокійний, але якийсь новий. “Я не могла інакше.”
“Це неможливо! Ти збожеволіла, Олено!” Володимир кинув на стіл звязку ключів, вони брязкнули об керамічну вазочку з печивом. “Марічка ніколи б так не вчинила! Вона б обовязково подзвонила!”
“А я тобі що кажу?!” Олена Петрівна схопилася з дивану, хустка зісковзнула з її сивих волосся. “Учора ввечері пішла в аптеку за твоїми таблетками від тиску і все! Ніби крізь землю провалилася! Я всю ніч не спала, дзвонила по лікарнях, заяву в поліцію подала!”
Володимир важко опустився у своє улюблене крісло, потер обличчя руками. Дружина сестри завжди була нервовою, але зараз виглядала зовсім знесиленою очі червоні від безсоння, руки тремтять.
“Ленко, заспокойся. Може, вона до подруги зайшла? Памятаєш, як минулого місяця у Тетяни Михайлівни онук захворів, так Марічка всю ніч з нею просиділа?”
“Я вже всім дзвонила!” всхлипнула Олена. “І до Тетяни, і до Надії з сусіднього підїзду, і до Катерини з роботи. Ніхто її не бачив! Володю, вона ж ніколи без попередження не зникала!”
Це була правда. Марія Сергіївна, сестра Володимира, жила розміреним, передбачуваним життям. О сьомій ранку сніданок, потім робота у дитячій поліклініці, де вона вже двадцять років працювала медсестрою. Ввечері покупки, приготування вечері, телевізор. У вихідні прибирання, пральня, інколи візит до Олени Петрівни на чай та обговорення сусідських новин.
“А в аптеці питала?” Володимир підвівся, підійшов до вікна. На подвірї грали діти, і це чомусь здалося йому дивним. Як вони можуть грати, коли Марії немає?
“Звісно, питала! Фармацевт Ірина каже, що бачила її близько восьмої вечора. Марійка купувала твої таблетки ще й щось від кашлю взяла. А потім…” Олена безпорадно розвела руками. “А потім ніхто її більше не бачив.”
Володимир мовчав, намагаючись згадати вчорашній вечір. Він вечеряв сам, бо Марія сказала, що забіжить до аптеки. Наділа свій синій плащ, той самий, що купила торік на розпродажі, взяла сумочку й ключі.
“Скоро повернуся, Володю,” кинула вона зі сіней. “Подивись за борщем, щоб не пригорів.”
Це були її останні слова в цій хаті.
Володимир дочекався девятої, потім десятої. Борщ він сам вимкнув, поїв холодну вечерю, подивився новини. О пів на дванадцяту занепокоївся насправді, але вирішив, що сестра зайшла до когось із знайомих та забалакалася. Таке траплялося рідко, але траплялося.
Вранці його розбудив дзвінок Олени Петрівни.
“Володю, а Марія в тебе ночувала?” запитала вона схвильовано.
“Як це в мене? Вона ж вдома живе,” не зрозумів Володимир.
“Так вона додому не повернулася! Ліжко не чіпане, сумка з документами на місці. Я думала, може, до тебе зайшла пізно й залишилася на ніч…”
Ось тоді Володимир і зрозумів, що сталося щось серйозне.
“Слухай, Лено, а може, вона… ну, познайомилася з кимось?” нерішуче припустив він. “Марійці ж усього сорок сім, вона ще молода жінка.”
Олена зневажливо фыркнула:
“Та годі тобі! Твоя сестра після розлучення з Олексієм чоловіків і чути не хоче. Скільки я її умовляла сходи на танці у Будинок культури, познайомся з кимось порядним. А вона все своє немає часу, робота, втома.”
“Але люди ж не зникають просто так!” Володимир відчув, як у грудях росте тривога. “Щось має бути.”
“Власне тому й має!” Олена схопила його за рукав. “А якщо її пограбували? А якщо напали хулігани? Памятаєш, минулого місяця у Софії з восьмого підїзду сумку вирвали?”
“Тоді б її до лікарні доставили чи в поліцію. Ти ж кажеш, всюди дзвонила.”
“Дзвонила, дзвонила! І знаєш, що мені сказали? Що доросла людина має право піти, куди захоче! Що заяву про розшук можна подати лише через троє діб! Троє діб, Володю! А якщо…”
Олена не договорила, але Володимир зрозумів. Вони обидва думали про найгірше.
У двері подзвонили. Олена кинулася відчиняти, на обличчі блиснула надія.
“Марійка?” гукнула вона, смикаючи замок.
На порозі стояла сусідка тітка Ганя з першого поверху, у руках у неї була торбинка.
“Олено Петрівно, а що трапилося? Я вас уночі чула, плакали… І зараз голоси…”
“Марія зникла,” коротко відповіла Олена. “Учора ввечері пішла й не повернулася.”
Тітка Ганя ахнула, поставила торбинку на підлогу.
“Ой, Господи! А я її учора бачила! Близько сьомої вечора, спускалася вниз, а вона мені назустріч. Віталися, вона сказала, що до аптеки спішить.”
“І все? Більше нічого не казала?”
“Та н
