15 травня 2024 року
«Володю, пробач мене», сказала вона, і голос у неї був інший спокійний, але якийсь новий. «Я не могла інакше».
«Це неможливо! Ти збожеволіла, Олено!» Володимир кинув на стіл звязку ключів, вони брязкнули об керамічну вазочку з печивом. «Марія б так ніколи не вчинила! Вона б обовязково подзвонила!»
«А я тобі що кажу?!» Олена Іванівна зірвалася з дивану, хустка зісковзнула з її сивих волосся. «Вчора ввечері пішла в аптеку за твоїми таблетками від тиску, і все! Ніби крізь землю провалилася! Я цілу ніч не спала, по лікарнях дзвонила, в поліцію заяву подала!»
Володимир важко опустився у своє улюблене крісло, потер обличчя руками. Дружина сестри завжди була нервовою, але зараз вона виглядала зовсім погано очі червоні від безсонної ночі, руки тремтіли.
«Оленко, заспокойся. Може, вона до подруги зайшла? Памятаєш, як минулого місяця у Тетяни Василівни онук захворів, так Марічка цілу ніч з нею просиділа?»
«Я вже скрізь дзвонила!» схлипнула Олена. «І до Тані, і до Надії з сусіднього підїзду, і до Людмили з роботи. Ніхто її не бачив! Володю, вона ж ніколи без попередження не зникала!»
Це була правда. Марія Олексіївна, сестра Володимира, жила розміреним, передбачуваним життям. О сьомій ранку сніданок, потім робота у дитячій поліклініці, де вона вже двадцять років працювала медсестрою. Ввечері покупки, приготування вечері, телевізор. У вихідні прибирання, прання, іноді візит до Олени Іванівни, щоб випити чаю та обговорити сусідські новини.
«А в аптеці питала?» Володимир підвівся, підійшов до вікна. У дворі грали діти, і це чомусь здалося йому неправильним. Як вони можуть грати, коли Марія зникла?
«Звісно питала! Фармацевт Ірина каже, що бачила її близько восьмої вечора. Марічка купувала твої таблетки і ще щось від кашлю взяла. А потім…» Олена безпорадно розвела руками. «А потім ніхто її більше не бачив».
Володимир мовчав, намагаючись згадати вчорашній вечір. Він вечеряв один, бо Марія сказала, що збігає до аптеки. Вона вдягла свій синій плащ, той самий, який купила минулого року на розпродажі, взяла сумочку і ключі.
«Я скоро, Володю», кинула вона з передпокою. «Подивись за борщем, щоб не пригорів».
Це були її останні слова в цій квартирі.
Володимир дочекався девятої, потім десятої. Борщ він вимкнув сам, зїв холодну вечерю, подивився новини. О пів на дванадцяту занепокоївся по-справжньому, але вирішив, що сестра зайшла до когось із знайомих і забалакалася. Таке з нею траплялося рідко, але траплялося.
Вранці його розбудив дзвінок Олени Іванівни.
«Володю, а Марія в тебе ночувала?» запитала вона схвильовано.
«Як це в мене? Вона ж вдома живе», не зрозумів Володимир.
«Так вона додому не поверталася! Ліжко не зачеплене, сумка з документами на місці. Я думала, може, до тебе зайшла пізно і залишилася переночувати…»
Ось тоді Володимир і зрозумів, що сталося щось серйозне.
«Слухай, Оленко, а може, вона… ну, познайомилася з ким?» нерішуче припустив він. «Марічці ж усього сорок сім, вона ще молода жінка».
Олена хмикнула:
«Ой, та годі тобі! Твоя сестра після розлучення з Олегом чоловіків на дух не переносить. Скільки разів я її умовляла сходи на танці до Будинку культури, познайомся з кимось пристойним. А вона все своє немає часу, немає коли, робота, втома».
«Але люди ж не зникають просто так!» Володимир відчув, як у грудях наростає тривога. «Щось має статися».
«Ось саме що має!» Олена схопила його за рукав. «А якщо її пограбували? А якщо напали хулігани? Памятаєш, минулого місяця на Олені з восьмого підїзду сумку вирвали?»
«Тоді б її до лікарні доставили або в поліцію. Ти ж кажеш, скрізь дзвонила».
«Дзвонила, дзвонила! І знаєш, що мені сказали? Що доросла людина має право піти куди хоче! Що подавати заяву про пошук можна лише через троє доби! Троє доби, Володю! А якщо…»
Олена не договорила, але Володимир зрозумів. Вони обоє думали про найстрашніше.
У двері подзвонили. Олена кинулася відчиняти, на обличчі її мелькнула надія.
«Марієчко?» гукнула вона, дергаючи замок.
На порозі стояла сусідка тітка Ганя з першого поверху, у руках у неї була торбинка.
«Олено Іванівно, а що трапилося? Я вас уночі чула, плакали… І зараз голоси…»
«Марія зникла», коротко відповіла Олена. «Вчора ввечері пішла і не повернулася».
Тітка Ганя ахнула, поставила торбинку на підлогу.
«Ой, Господи! А я її вчора бачила! Близько пів на восьму, спускалася вниз,
