Коробка стоїть біля ніг третій день, і дно вже розмокає від ранкової вогкості. Орися поправляє рушник усередині, перераховує кошенят: усі п’ятеро. Двоє сірих, двоє смугастих, одне чорне з білою грудкою. Чорне спить, смугасті вовтузяться, сірі туляться одне до одного.
Ринок прокидається повільно. Галина з овочевого ряду вже виклала яблука гіркою, і від них іде той кислуватий осінній запах, за яким жовтень відрізняється від усіх інших місяців. Небо висить сіре, щільне, і холод забирається під куртку не одразу, а поступово, по сантиметру, від долонь до ліктів. Асфальт блищить від учорашнього дощу, і калюжі відображають прилавки, людей, шматки неба.
Орися дме на пальці. Пальці червоні, негнучкі, і рукавиці вона забула вдома, бо зранку думала не про рукавиці, а про те, що сьогодні останній день, коли вона може тут стояти. Завтра донька приїде забрати кішку, а кошенят донька не візьме. Донька сказала: «Мам, ну куди мені п’ятьох?» І мала рацію. Але рація доньки не вирішує нічого, а тільки робить важчим те, що й так важке.
– Візьміть кошенятко, – каже Орися кожному, хто сповільнює крок. – Гарненькі, ручні. Якщо вам не важко…
Люди проходять повз. Жінка з візком усміхається, але хитає головою. Чоловік у спецівці навіть не дивиться. Дівчинка років десяти присідає, тягне руку, але мати смикає її за рукав і тягне далі.
– Ну кому потрібні кошенята в жовтні? – каже Галина з сусіднього прилавка, перекладаючи яблука. – Весною ще туди-сюди, а зараз… Віднесла б ти їх назад.
Орися мовчить. Назад означає те, про що вона не хоче думати.
Чорне кошеня прокидається, підіймає голову, пищить. Орися опускає руку в коробку й чухає його за вухом. Картон під пальцями м’який, вологий, і в одному куті вже починає розшаровуватися.
Не сповільнює кроку, не ковзає поглядом по коробці й далі. Зупиняється, ніби врізається в невидиму стіну, і стоїть так кілька секунд, дивлячись униз.
Худий, у потертій на ліктях куртці, руки в кишенях. Обличчя таке, яке буває в людей, які давно не висипаються, але не від роботи, а від чогось іншого. Світлі очі, втомлені. Щетина триденна, але охайна, ніби він її не відрощує, а просто забуває прибрати.
– Скільки їх? – запитує він.
– П’ятеро, – Орися випростовується, смикає куртку. – Два хлопчики, три дівчинки. Місяць і тиждень. До лотка привчені. Якщо вам не…
– Давайте.
Орися моргає.
– Що?
– Усіх давайте.
Він витягає руки з кишень і сідає навпочіпки. Підіймає чорне кошеня однією долонею, дивиться йому в очі, легко розводить задні лапки, перевіряючи, потім кладе назад. Так беруть не цуценя в подарунок дитині. Так беруть тварину люди, які знають, куди дивитися й навіщо.
Орися стоїть і не знає, що робити з руками. Пакет із кормом, який вона приносила щодня, раптом виявляється непотрібним. Слова, які вона готувала для кожного перехожого, теж стають непотрібними.
– Ви… усіх? – перепитує вона.
Він киває. Підіймає коробку. Вона бачить, як його руки вже тримають акуратно картон, бережно, не стискаючи.
– Зачекайте, – Орися лізе в сумку. – Ось, тут корм, я купувала… І спеціальна суміш. Їх ще треба з піпетки підгодовувати, потроху. Погано поки самі їдять.
Він бере пакет. Не дякує. Не усміхається. Просто киває й іде, і коробка в його руках гойдається в такт крокам, і з неї стирчить руда смугаста лапка, що чіпляється за край.
Галина свистить.
– Ну й справи. Усіх забрав. Дивний якийсь.
Орися не відповідає. Вона дивиться йому в спину й не може зрозуміти, чому всередині не стало легше, хоча саме цього вона хотіла три дні. Мабуть, тому що віддати кошенят незнайомцю, який не пояснив навіщо, це не зовсім те саме, що прилаштувати. Прилаштувати означає знати, куди. А вона не знає. Тільки бачила його руки, і руки були правильні, і цього мало б вистачити.
Вона дістає з сумки блокнот і ручку. Іде слідом, добре, йти далеко не доводиться – незнайомець заходить у під’їзд сусіднього будинку. Орися, мов шпигунка, простежує за ним аж до квартири. Записує адресу. Про всяк випадок. Або не про всяк.
Черевики біля дверей стоять одні. Гачки на стіні в передпокої пусті: чотири штуки, блискучі, і на кожному колись висіла куртка, шарф чи парасолька, а тепер вони просто стирчать зі стіни, як запитання, на які нема кому відповідати.
Остап ставить коробку на підлогу в кухні. Кошенята ворушаться, одне пищить.
Він знімає куртку, вішає на єдиний зайнятий гачок.
Батарея під вікном ледь тепла. Жовтень підкрадається до листопада, і опалення ввімкнули нещодавно, і труби ще гріють так, ніби самі не вірять, що пора.
Остап сідає навпочіпки біля коробки. Чорне кошеня першим підіймає голову й дивиться просто на нього, зеленими, мутнуватими ще очима, але вже з характером. Смужка світла з вікна лягає на лінолеум, і в ній кружляють порошинки, повільні, байдужі до всього.
Остап відчиняє шафу, знаходить старий рушник. Махровий, голубий, давно втратив колір і м’якість. Стéлить його на підлозі біля батареї, перекладає кошенят із коробки на рушник. Вони лежать купою, і лапки переплітаються, і він не розбирає. Нехай.
Потім дістає з пакета корм, молочну суміш. Кладе на стіл.
Суміш треба підігріти до тридцяти восьми градусів. Остап знає це, як знає власне ім’я: не згадуючи, а просто знаючи. Розводить теплою водою, ставить на слабкий вогонь, і стоїть біля плити з градусником для води, який знайшовся в шухляді, і чекає.
Зібрав інструменти в коробку, віддав ключі, написав заяву. Тетяна пішла в квітні, а до жовтня він перестав бути ветеринаром, бо руки, які лікували чужих тварин, не змогли втримати власне життя. І здалося правильним зупинити все.
Але тіло пам’ятає. Піпетка лягає між вказівним і середнім пальцем так, як лягала тисячі разів. Ліва рука бере кошеня, перевертає на спинку, підносить піпетку до губ. Крапля молока скочується по підборіддю на рушник, і кошеня починає смоктати, і Остап відчуває, як щось у зап’ясті розслаблюється.
Чорне першим, бо воно найменше й заковтує жадібно, квапливо, ніби боїться, що віднімуть.
Сірих разом: вони лежать бік о бік і не хочуть розлучатися, і поки одне їсть, друге тицяється носом йому в шию, і Остап притримує обох однією рукою.
Смугастих по одному, вони вириваються й пищать, і молоко тече повз по підборіддях і по рушнику, і він витирає їх куточком тканини, не дратуючись, а звично, як робив це роками в клініці, де хазяї дивилися з тривогою, а він казав «усе добре, все нормально», і від його голосу заспокоювалися не тільки тварини, а й люди.
Наївшись, кошенята засинають. Усі п’ятеро, на рушнику біля батареї, одне на одному. Чорне зверху, грудка біла, лапки звисають. Остап сідає на підлогу поруч і притуляється спиною до стіни. Дивиться, як вони дихають. Тонкий, частий, спільний звук, схожий на шелест.
Потім встає, миє чашку. Висушує і ставить у шафу. Дістає іншу, чисту. Наливає чаю. І поки п’є, кошеня, одне зі смугастих, прокидається, доковиляє до його ноги й тицяється носом у щиколотку. Ніс мокрий, холодний, завбільшки з горошину.
Остап не чекає дзвінка у двері, бо дзвінок не працює вже півроку, і він не полагодив його, бо нікому було дзвонити. Стук. Три короткі удари кісточками. Так стукають люди, які не впевнені, що їх хочуть бачити.
Він відчиняє. Орися стоїть на порозі в тій самій хустці, тільки сьогодні вона пов’язана акуратніше. У руках пакет, з якого йде запах смаженого тіста й цибулі.
– Здрастуйте, – каже вона й одразу додає: – Я ненадовго. Я тільки спитати. Як вони? Кошенята.
Остап відступає вбік. Не запрошує словами, просто відступає. Він чомусь навіть не дивується, як вона його знайшла.
Орися заходить. Кошенята на кухні. Рушник біля батареї, поряд миски, кожна підписана маркером: «чорний», «сірий-1», «сірий-2», «смугастий-м», «смугаста-д». Орися дивиться на миски, на маркерні підписи, на рушник, і в неї стискається горло, бо людина, яка підписує миски на четвертий день, не збирається їх віддавати.
– Ось. Принесла, – вона простягає пакет. – Пиріжки. Я подумала, може…
Вона не закінчує, бо не знає, як закінчити. «Може, ви голодний» звучало б ніяково. «Може, вам самотньо» звучало б правдою, але правду говорити рано.
Остап бере пакет. Ставить на стіл. Чорне кошеня сидить у нього на плечі, вчепившись кігтями в светр, і Орися помічає, що светр уже в затяжках, і Остап їх не поправляє.
– Чай будете? – питає він. Перша довга фраза за всю розмову.
Орися киває. Сідає на табуретку, кладе руки на коліна. У кухні тепліше, ніж у передпокої, і пахне молоком, кормом і ще чимось.
Кошеня зістрибує з плеча Остапа й лізе до неї на коліна, і вона підхоплює його машинально, як підхоплюють те, що падає, не думаючи. Воно тепле, і кігті проколюють тканину спідниці, і Орися не прибирає його, а тільки притискає долоню до спинки, відчуваючи, як б’ється під шерстю швидке маленьке серце.
Остап розливає чай.
За тиждень Остап помічає, що коробка більше не потрібна. Кошенята сплять хто де: двоє на кріслі, одне на підвіконні, чорне в нього в ногах, смугаста на светрі, який він кинув на стілець і забув. Коробка стоїть у кутку порожня, і він сплющує її, кладе біля порога замість килимка. Картон м’який, потертий, і кошенята, проходячи повз, шкребуть його кігтями за звичкою, як шкребуть знайоме.
Орися приходить через день. Приносить пиріжки, або сир, або яблука з того самого ринку, від Галини. Дзвінок він полагодив на другому тижні. Вона дзвонить, і цей звук, різкий, деренчливий, старомодний, кращий за будь-яку тишу, яку Остап знав за останній рік.
У передпокої на гачках тепер висять його куртка й її хустка.
Одного ранку чорне кошеня вибігає в коридор через прочинені двері. Остап виходить за ним, підіймає, і кошеня впирається лапами йому в підборіддя, ніби хоче подивитися, що там, за дверима, далі. Остап дивиться теж. Сходова клітка, запорошене вікно, світло. Він стоїть так кілька секунд, притримуючи двері ногою, щоб не зачинилися.
Потім повертається до квартири. Ставить кошеня на підлогу, і те біжить на кухню, де в already брязкають миски, бо решта четверо почули кроки й вирішили, що пора снідати. Двері Остап не замикає на замок. Скоро прийде Орися.
