Чужа радість
Ганна поралася на власному подвірї цьогоріч весна рання, кінець березня, а вже вся сніжна шубка спливла.
Розуміє, холоди ще повернуться, але зараз так гарно припікало сонечко, що Ганна й не втерпіла вибігла надвір, вирішила підтягти похилений палісадник, підремонтувати хлівчину для дров.
Потрібно б завести декілька курей, порося, а ще песика й кошеня.
Досить, нагулялася, з усмішкою сказала сама собі вистачить із мене.
А як закортіло швидше зорати город, загнати сапу в грядки, вдихати запах рідної землі, як ще в дитинстві босою бігати по свіжо зораній нивці, коли мяка, тепла земля липне до ніг, мов пух.
Ще поживемо, озвалася у небо Ганна.
Доброго дня…
Ганна здригнулася: біля воріт стояла підліток тоненька дівчина, ще дитина. На ній синій плащик, ті самі, що видають у наших ПТУ, чоботики дешеві, капронові панчохи тілесного кольору.
Не по погоді це, ще зима холодом дихає, подумки відзначила Ганна, дітвора ж, застудиться, взуття в ній нікудишнє, підошва як із картону, окинула поглядом дівчину.
Дівчина переступала з ноги на ногу.
Добрий день, кинула стисло Ганна.
Перепрошую, можна я у вас до вбиральні?
Ой, ну йди. Прямо, а там завернеш праворуч.
Ганна із цікавістю дивилася, як та хутко мчить через двір.
Дякую вам, ви мене врятували! Я, власне, шукаю квартиру, кімнату не здаєте?
Та ні, не думала. А навіщо тобі?
Дуже б хотіла зняти кімнату. У гуртожитку мені не до душі там гулянки, алкоголі, хлопці тиняються
Справді? І скільки за оренду можеш дати?
Сто гривень більше не маю.
Ну гаразд, ходи до хати, ходи, не соромся.
Ой, а можна ще раз у вбиральню?
Біжи…
Як тебе звати? питає Ганна, заводячи у хату.
Леся, тонюсіньким голоском, майже мишкою пропищала. Леся
Ну, Леся, скажи чесно з чим прийшла?
Я Я
Говори, адже по правді красти в мене нічого. Скажи, хто тебе прислав?
Ніхто Я сама Ви Ти Ганна Михайлівна?
Я.
Ви… Ти не впізнала мене мамо? Це ж я… Леся, твоя донечка!
Ганна вмить розпрямила спину, а зморшкуваті щоки не ворухнулись.
Лесю ледь прошепотіла жінка Дочка Лесенько…
Так, мамусю, це я! У дитбудинку мені не казали, де шукати тебе. Але я попросила свою педагога Настю Петрівну, вона допомогла, через запит дізналися твоє імя, та й адресу знайшли, мамо, я тут!
Ганна, не рухаючись, слухала ці сповіді, а по лицю вже котилися сльози.
Лесенько, дитино
Мамо, всхлипнула донька і кинулась обіймати жінку, як довго ж я шукала тебе Думала, листи не доходили, а виховательки казали кинула, ніби річ Але я вірила, мамо!
Ганна боязко обняла заплакану Лесю, шорсткі руки вчепилися у старенький светрик мов за найважливіше у світі.
Сиділи, притулившись одна до одної, мовчки багато й так зрозуміло.
Потім, відчувши притік життя, Ганна згадала, як бабуся колись вчила: затіяла воду гріти, відвар з кропу зробила, дочку пропарила, Лесю-гарну свою
Лесенька, донечка Ось він, сенс усього!
Для кого жити треба, для кого трудитись. Не все ще втрачено
Ось і господарство, і хатинку підлатати треба, й собі пальто нове.
***
Мамо!
Га?
Мамочко…
Кажи, хитрунько!
Лесюня взяла з миски мамині пиріжки щічки вже округлі, мама нарядила доню, мов лялечку, й сама ніби помолодшала.
Мамо
Що сталося?
Я закохалася.
Оце так!
Так! Мамо, він просто чудовий. Іван його звати, він із тобою хоче познайомитись
Я навіть не знаю
А про себе Ганна подумала ось і скінчились її найщасливіші дні, Бог дав і назад забирає
Мамо, не журися, мамо
Та нічого, донечко, ти в мене вже доросла. Я й не встигла надихатися, не встигла вибач, Лесю
Мамо, ну як таке кажеш? Ми з Ванюшею, онуків тобі, мамо. Як же ти мамо, як же Моя рідненька, як довго я тебе шукала!
Знайомство з Іваном пройшло гарно: парубок зі села, господар, роботящий гарна партія дочці, подумала Ганна.
Часи важкі були дехто ледве зводив кінці з кінцями, а в інших пси годувались краще за людей.
Але Ганна з Лесею та Іваном не бідували: Ганна гарно шила, фабрику закрили пішла у швейний кооператив, гроші водились, і Леся всю в пишні шати вбрала, і зятя теж.
Ваня не сидів без діла паркан новий склав, підмурівок із братами перебрали, баню відремонтували, сарай для порося влаштували хата заграла, мов на весіллі, а вже коли Лесю знайшла, то й дихати хотілося втричі сильніше!
За всі роки, за всі ті болі, які Ганна ночами старається забути, іноді ж ще накотить аж не можеш стримати стогін…
Мамо, що з тобою? Боляче?
Та ні, доню, все добре Іди, спи
Мамо, до тебе можна?
Йди, лягай пригорну тебе!
Моя маленька, дівчинка, серце аж розривається від любові. Оце вона материнська любов, дякую, Господи, що дав відчути.
Весілля відгуляли, молодята оселились із Ганною все йде, як треба.
Навіть на роботі Ганну Михайлівну не впізнати завжди сувора, а тепер посмішка не сходить з обличчя.
Внучок чи внучка буде, прошепотіла на перерві дівчатам, не знаходжу місця від радості!
Щаслива ти, Ганно Михайлівно, дочку свою так любиш
Внучок! Ваня-молодший!
На честь моєї матері назвали Лесиної бабусі. Строга була, але справедлива, сміялася Ганна.
Я ж і не тримала на руках малят
Лесю після, стільки років минуло Тримаю онука, а серце, мов дзвоник ось воно, щастя!
Тепер усі думки лише про Ванюшу.
А той до бабусі з рук не сходить!
Ваня з братами новий будинок збудували, і для Ганни місце передбачили як же без неї?
Всі молодці, фірму відкрили будівельну, магазин свій мають, живуть спокійно.
І знову радість буде ще дівчинка!
Навродила Ганна для внучки Мариночки сукеночок, костюмчиків таких ні в кого нема.
Сміх дитячий у хаті не замовкає.
Все добре у Ганни, тільки щось часто почало пекти у грудях
Мамо, мамо, ти чого мовчиш? Де болить?
Все гаразд, доню, не переймайся…
***
… Пізно… Ми нічим не можемо допомогти
Лікарю, лікарю, як так це ж моя мама
Я розумію, вибачте
***
Доню, Лесю Час мені, прости. Мені вже давно на тому світі місце, а ти врятувала, коли прийшла тоді до мене
Мамо не кажи так
Доцю, слухай ох, не перебивай, важко Я не твоя мама, Лесю Прости
Мамо, тільки спробуй колись іще таке сказати! Ти моя і тільки моя все, більше не хочу нічого чути!
Так, рідна, так Там, у шухляді, зошити мої, щоденник Прости мене, Леся Люблю тебе
І я тебе, мамо Мамочко!
***
Лесю, поїла б
Та зараз, Ваню Ти йди.
Леся сиділа у кімнаті матері й читала її зошит.
Там усе життя Ганни бурхливе, кволе й веселе.
Мати, Антоніна Миколаївна, батько загинув на фронті
А Ганну звали по-різному
Закохалась у злодія от і життя веселе пішло
Й подалася за ним
А далі вир, який затягнув на багато років…
А тоді старість раптом, з нічого.
Стріла, як стрекоза
Злодій загинув у тюрмі, залишилася сама.
Хоч би дитинка Але ще в молодості застудилася, готуючи тому втечу, глупота, молодість.
Все втратила і своє, і нащадків
Але будинок від мами лишився, осіла, трохи відійшла.
Лікарі казали жити, ждати то що чекати?
В церкву ходила, прощення просила
І тоді Господь послав радість несподівану шанс бути мамою, хоч трохи побути, відчути
Доня Леся, все моє життя, писала про себе у третій особі щастя
І хвороба відступила.
Прости, Господи, за все…
Довго боялася правди раптом Леся дізнається, що я їй не мама? Але потім відпустила, навчилася любити, зрозуміла, що така любов справжня, і я її заслужила.
Лесю, пробач, що вкрала тебе в рідної матері. Ось таке воно моє крадене щастя
Мамочко, ридає Леся, мамо, рідна! Я так сподіваюсь, що ти мене чуєш
Я знала, майже одразу зрозуміла
Коли жила з тобою, дізналася, що імя не сходиться повинна була бути інша Анна, інша по батькові Я навіть знайшла її, але вона Вона відмовилась мене бачити, їй було не до мене Життя, нова сімя
Грошей хотіла дати, щоб зникла
Я втекла Хоч тоді й захворіла сильно
Памятаєш, мамо, ти мене рятувала Я так вдячна Богу, що звів нас
Ти моя мама, найдорожча, і ніхто більше не потрібен.
Може, не випадково так сталося там, на небі краще знають, хто і до кого має потрапити.
Як мені тепер без тебе, мамо?..
Лесю
Ваню, нехай поплаче, поховала маму то ж свята справа
***
Бабцю, а бабуся Ганна добра була?
Дуже, дитино.
І красива?
Найгарніша, Лесенько.
А хто її назвав?
Хтозна може, дідусь чи бабуся
Ти мене теж на її честь назвала?
Так, я і твій тато він дуже свою бабусю любив
А вона мене бачить?
Звісно, бачить і завжди допомагає.
Люблю тебе, прабабусю Ганно, Леся поклала віночок із кульбаб на могилу.
І я тебе, дитино, тихо шелестить берізка, ми з тобою завжди підхоплює вітерСонце лагідно торкалося верхівок дерев, вітри легенько шелестіли травами на цвинтарі, а маленька Леся вдивлялася в небо і стиха запитала:
Мамо, а ти памятаєш, як бабуся сміялася, коли я вперше співала?
Памятаю, доню. В неї тоді очі світилися, як у дитини.
Я теж хочу, щоб вона гордилася мною, промовила Леся і ніжно торкнулась віночка.
Зачекали ще трохи мовчки, кожен зі своїми спогадами і раптом вітерець закружляв пелюстки з кульбаб навколо і поклав одну, жовту й пухнасту, на долоню дівчинці.
Бачиш, бабуся посилає тобі привіт, Лесенько, посміхнулась мати. Це вона так казала: «Моя радість не в тому, щоб усе мати, а в тому, щоб дарувати любов далі».
Маленька ручка зібрала пелюстку, сховала до кишені й промовила:
Я буду, як вона. Я любитиму, навіть якщо боляче.
І поки над селом повільно схилялася вечірня тінь, дівчинка, тримаючись за мамину руку, пішла стежкою додому, а за спиною ще довго лунав тихий сміх ніби навіть не вітер, а память, наповнена теплом, летіла назустріч новим веснам, новим радощам, новим спраглим серцям.
