— Не вірю! Просто не вірю! — кричала Ганна, розмахувала руками. — Як ти могла так зі мною вчинити, мамо?
— Галю, заспокойся, будь ласка, — Марія Іванівна спробувала взяти доньку за руку, але та відіпхнулася. — Давай поговоримо як слід.
— Спокійно?! — голос Ганни зірвався на верхні ноти. — Після того, що ти наробила? Ти хоча б уявляєш, що я тепер для всього села на потіху?
— Не перебільшуй. Якого села? Ми ж не в самому центрі живемо.
— Мамо! — Ганна схопилася за голову. — Ти спеціально вдаєш, що не розумієш, чи справді така?
Марія Іванівна важко опустилася на диван. У свої шістдесят вона ще вважала себе жвавою та повною сил, щоб влаштовувати життя дорослої доньки. Але зараз уперше за довгий час відчула себе старою й знесиленою.
— Я лиш хотіла допомогти, — тихо промовила вона. — Ти ж сидиш сама, нікуди не виходиш. Після того розлучення зовсім замкнулася.
— Це моя справа! — вибухнула Ганна. — Моя! Я доросла жінка, мені сорок років!
— Саме тому я й хвилююся. Час іде, а ти…
— А я що? Нікому не потрібна? Страхіття якесь?
Марія Іванівна похитала головою.
— Красуня ти моя, розумниця. Просто занадто горда стала. Чоловіки бояться до тебе підступити.
Ганна пройшлася кімнатою, нервово покручуючи пояс халата. Ранкове сонце заливало маленьку вітальню золотистим світлом, але в хаті було напружено, наче перед грозивою.
— Мам, ну як можна було дати оголошення у газету? — втомлено вимовила Ганна. — Та ще й таке…
— А що я поганого написала? — образилася Марія Іванівна. — Звичайні слова.
— Звичайні? — Ганна дістала з кишені складений номер газети й розгорнула його. — Слухай уважно: «Знайомлю гарну, господарську доньку 40 років з порядним чоловіком для серйозних стосунків. Донька працює бухгалтеркою, не п’є, не палить, любить готувати. Звертатися за телефоном до мами». До мами, Боже ж ти мій!
— Ну й що тут такого? — не розуміла Марія Іванівна.
— Що такого? Та я ж не товар на базарі! І чому звертатися до тебе, а не до мене?
— Бо ти б нікого не обрала. Знайшла б тисячу причин, чому не підходить.
Ганна сіла у крісло навпроти матері й закрила обличчя руками.
— Мам, мені дзвонять з ранку до ночі. Уявляєш? Вчора один дід за сімдесят питав, чи вмію я варити борщ і чи готова переїхати до нього в село до трьох корів.
— Ну цей явно не підходить, — погодилася Марія Іванівна. — А інші як?
— Які інші? — обурилася донька. — Мамо, це ж принизливо! Наче я сама не можу знайти чоловіка.
— А можеш?
Питання прозвучало тихо, але влучило в саме серце. Ганна мовчала, розуміючи, що мати має рацію. Після розлучення з Олексієм минуло вже чотири роки, а вона так і не зустріла нікого, хто б її зацікавив.
— Це не означає, що треба шукати через газету, як у дев’яностих, — буркнула вона.
— А як тоді? Через інтернет? Та ти ж у ньому не розумієшся.
— Навчилася б.
— Ага, як навчилася за ці чотири роки.
Марія Іванівна підвелася й пішла до кухні.
— Чай будеш? — гукнула вона. — Чи краще валер’янки накапати?
— Мам, не глузуй, — Ганна пішла слідом.
На кухні пахло свіжою випічкою. Марія Іванівна завжди пекла, коли хвилювалася. Сьогодні на столі стояли пироги з капустою, яблучні оладки та печиво.
— Знову всю ніч пекла? — спитала Ганна, мимоволі посміхнувшись.
— Не спалося, — зізналася мати. — Думала, як із тобою розмовляти.
— Треба було думати раніше, до того як оголошення давати.
Марія Іванівна поставила чайник на піч і дістала з шафи дві чашки.
— Галю, ну посуди сама. Ти працюєш у жіночому колективі, чоловіків там нема. Дома сидиш із книжками чи серіалами. У магазин ходиш у спортивному, причіску робиш абияк.
— Я нормально виглядаю!
— Для дому нормально. А для чоловіків? Коли ти востаннє сукню надівала?
Ганна задумалася. Справді, після розлучення вона наче забула про свою жіночність. Джинси, светри, кросівки — ось і весь гардероб.
— Це не причина оголошення давати, — уперто повторила вона.
— А що причина? Сидіти й чекати, поки принц на білому коні сам у двері постукає?
Чайник закипів. Марія Іванівна заварила чай і поставила на стіл тарілку з печивом.
— Мам, а скільки всього дзвінків було? — обережно спитала Ганна.
— Багато. Записувала у зошит. Хочеш подивитися?
Мати дістала зі столу шкільний зошит у клітинку. На обкладинці дитячим почерком було написано «Женихи для Ганни».
— Серйозно? — фуркнула донька. — Ніби в п’ятому класі.
— Зате все по порядку. Дивись, от цей Іван справив гарне враження. Сорок п’ять років, інженер, розлучений, дітей нема. Голос приємний, чемно розмовляє.
Ганна взяла зошит і перегорнула кілька сторінок. Марія Іванівна а— Дякую, мамо, — прошепотіла Ганна, обіймаючи матір, — адже саме через твою наполегливість я зустріла свого майбутнього чоловіка.
