-Вночі сьогодні я молилася, щоб до ранку дотягнути. Холодно було страшно, думала що замерзну. Так холодно, що вже під ковдрою лежала та стукала зубами. Ну як зубами, тим що від них залишилось. А вода що, в крані замерзла. Їсти немає – продуктів майже не залишилось. Стоїть он лише трохи хліба та й трохи борошна.
Ми приїхали допомогти бабусі Ліді, як тільки почули про неї та про її життя. Вона дивилась на нас очами переповнених сліз, бо ми дуже вчасно приїхали. Старенька думала, що ще трохи та й помре.
Привезли ми бабусі повно брикетів паливних. Там їх щось штук 35-40, великі, по 12 кілограмів кожна. Стали ми топити піч, бо ж на вулиці мороз, а в хаті хіба що на градус тепліше.
-Зараз натопимо та й я вам чаю заварю, в мене начебто десь був!
Бабуся закопошилась та почала шукати чай, який колись їй дали, коли допомагали сусіди. Та й коли знайшла почала мені пропонувати все, що тільки могла знайти:
-В мене там є шуба хороша, старенька, але в хорошому стані. А там ще шапка до неї є. То є натуральна цигейка, ти собі глянь, чи подобається, якщо так то бери, не встидайся!
Сказавши це все старенька почала шукати серед ганчір’я старий одяг і знайшла ту шубу з шапкою.
-Не потрібно пані Лідія, тримайте в себе, видно що тепла шуба, вам пригодиться, тепліше буде.
-Та що воно мені? Мені вже 81 рік. Всі мої спочивають. 10 домовин закопані на кладовищі на краю села. І я скоро там буду 11-тою. Та й як помру то без домовини мене поховають.
Бабуся жила в будинку, з чорними стінами, які певно ніколи не бачили ремонту. Наче потрапили в нічне жахіття. Дим почав розходитись по хаті. Він не в димохід йшов, а в будинок. Але ми все одно продовжували топити піч. Через деякий час все таки дим пішов через димохід, почав горіти вогонь. Певно пробився димохід, давно ж не топили там. Поклали ми чайник та й сіли далі з бабусею Лідою говорити.
-Пані Лідія. Ви би не хотіли до будинку для літніх людей? Там вас завжди доглядатимуть, годуватимуть, завжди тепло та є на кого покластись.
-Ая, синку, ти що? Навіщо мені той дім пристарілих? Я вже 26 років сама живу. В мене ковдри є, старі речі є, люди добрі віддають.
-Але ж у вас тут завал з речами, а от на кухні немає підлоги.
Ну так там підлоги немає, але там щурі ж бігають, крізь дірку вилазять, забігають, дивляться на мене, я дивлюсь на них, ловлю за хвіст та й на вулицю викидаю. Їм певно то подобається, бо повертаються назад та й не тікають коли за хвоста ловлю. А коти щурів бояться, вони ж кусаються. Того лисохвостих не чіпають.
-Це вони певно вас так веселять, щоб нудно не було.
-Ну! Такі веселуни. А от весна скоро, та от думаю пофарбувати волосся треба якось, а то навіщо мені волосся сиве. Хоч стара, але файною хочу бути. А ще завтра нарешті води зможу нагріти та й помитись. О, і поперу! Якраз грубку тепер є чим топити.
-Та й поїсте гарненько, ми тут багато привезли, вам на довго має стати.
-Ооо, тут продуктів мені певно до Пасхи стане. Кефір мені привезли, я його дуже люблю. А з молока потім ще кисле зроблю. І борошна завезли, на Масляницю млинців нароблю. А ви приїжджайте, просто так приїжджайте, я вас чекати буду, млинцями нагодую. Коли приїдете? Мені тут ще дали книжок на розпал. Але шкода їх палити, я їх читаю, гарні книжки трапляються, трапляються не дуже, але всі читаю. Люблю просто читати. І в молодості багато читала. Та й колись в міліції працювала. Весь Союз об’їздила, багато всього побачила.
От прийшов час повертатися додому. Дорога в майже 300 кілометрів. Бабуся всіх нас перехрестила на дорогу, провела до фіртки та й по дорозі дуже багато разів подякувала.
-Я за вас, хлопці, молитись буду і в церкві за здоров’я свічки покладу!
В 21 столітті, коли на дворі ера інтернету та великих будівництв одинока бабуня мало не помирає від холоду. А за забором будинки «чуйних» сусідів, які ніколи не поцікавляться, як старенька.
Після того, як відвідав пані Лідію переживаю кожного дня як вона там. Може впала та встати не може? А вода в крані вже розмерзла чи ще ні? Аж сльози пробиваються…
