Внучка на очах зникає. Вона починає ненавидіти і матір, і молодшу сестру. Я боюся, що доведеться забрати дівчинку до себе, інакше все скінчиться лихом.
Завжди вірила, що мати мусить любити своїх дітей однаково. Без улюблеників, без порівнянь, без умов. Дитячі роки — то не змагання за материну прихильність. Коли чула історії про батьків, що ділили дітей на «кращих» і «невдахи», думала: «Мене це не стосуватиметься». А тепер сама живу в такій історії. Та вона не чужа — це моя родина. Моя донька. Моя онука. Мій біль.
Марічка завжди була амбітною, вимогливою, гордою. Простих хлопців вона не цікавила — лише ті, хто «перспективні», «з забезпеченням». Зрештою, вийшла заміж за Максима — колишнього спортсмена, що відкрив у Вінниці свій тренажерний зал. Ми з чоловіком подарували їм на весілля двокімнатну квартиру, допомогли знайти гарну роботу через знайомих. Все складалося наче за найкращим сценарієм: стабільність, турбота, впевненість у завтрашньому дні.
Через рік Марічка завагітніла, і вся родина раділа, немов діти. Вагітність пройшла легко, на світ з’явилася здорова дівчинка — Оленка, назвали на честь моєї матері. Марічка чудово справлялася: сама годувала, клала спати, гуляла. Оля була тихою, слухняною дитиною, майже не плакала — навіть коли різалися зубки. Марічка була ідеальною матір’ю. Ми всі нею пишалися.
Та через шість років усе змінилося.
Марічка знову завагітніла. Від самого початку було важко: тиск, цукор у крові, мігрені, токсикоз. Півроку з дев’яти вона провела у лікарні. Пологи були складними, кесарів розтин. Одужувала довго. І ось народилася Софійка. Така ж міцна й здорова, як і старша. Тільки Марічку ніби підмінили.
Перші місяці ми з бабусею Максима, Марією Петрівною, допомагали, як могли. Я частіше брала Оленку до себе, щоб донька могла зосередитися на немовляті. Марія Петрівна була з ними вдома. Ми намагалися не втручатися — гадали, що допомагаємо. Але одного разу випадково почула, як Марічка різко гаркнула на Олю:
— Забирайся з очей! І так уже втомилася від тебе!
Спочатку подумала — нерви, втома. Але з кожним днем ставало лише гірше. Марічка, здавалося, більше не бачила в Олі доньки. Лише перешкоду. Дратувалася через дрібниці — зачіска, погляд, запитання. «Відчепись», «Не заважай», «Мені не до тебе» — ці слова дівчинка чула щодня. Іноді навіть:
— Якби не ти, мені було б легше.
А одного разу, тихо, але дуже чітко:
— Краще б ти не народилася першою…
Олі всього сім. У цьому віці дитина особливо вразлива. Скоро вона йтиме до школи, їй потрібна підтримка. А замість цього вона живе в домі, де улюбленою вважається лише одна — молодша. Маленька, пухкенька, усміхнена Софійка. А Оля… Оля більше не посміхається.
Вона перестала грати. Перестала малювати. Просто сидить біля вікна або ховається в кутку з книжкою. Але найстрашніше — це слова, які вона мені каже. Від них у душі холоне:
— Бабусю, а навіщо народилася Софійка? Без неї було краще. Якби її не було, мама б мене любила…
Я намагалася поговорити з Марічкою. Не раз. Говорила лагідно, потім — твердіше. Намагалася пояснити, що так не можна. Що дітям не показують, кого люблять більше. Що старшій теж потрібна теплота. Вона відмахувалася:
— Олі сім років, вона вже велика. У неї все є. Їй не треба, щоб я сиділа або цілувала. Молодшій потрібно більше.
Та й ні! Їй потрібно не менше, а може, й більше — бо вона відчуває, що стала «зайвою». Максим намагався втрутитися. Він любить обох дочок, але в Марічці ніби щось зламалося. Вона не чує. Каже, що всі проти неї. Що «Оля маніпулює», що «її всі жаліють».
А дівчинка худне. Гасає. І все частіше повторює одне й те саме:
— Бабусю, можна я буду жити з тобою?
І знаєте, я майже вирішилася. Бо далі тягнути не можна. Бо не можу дивитися, як мою онуку вбиває байдужість власної матері. Якщо Марічка не опам’ятається — я заберу Олю. Навіть через суд. Бо дитинство з такою болем — це рана, яка не загоїться. А я хочу, щоб у моєї онуки була не лише пам’ять про те, як її не любили. Хочу, щоб у її житті залишилася хоч якась любов. Справжня. Бабусина.
