“Виклич «швидку», — пролунав чийсь голос у голові, і Богдан озирнувся навколо.
Цю історію мені розповів знайомий.
Часто буває так: чуєш від людини розповідь про диво, що сталося з нею, а вірити не хочеться. Киваєш, мовчиш, а сам думаєш — нічого такого бути не могло. Вигадав, наснилося, плутає бажане з дійсним. Які дива? Які ангели? Який Бог? Це все бабські казки, яким і довіряти не варто.
Та й звідки взятися чудам у наш божевільний інформаційний вік? Чому комусь одному явилося чудо, а решта його не бачили? Ось якщо зі мною таке станеться, тоді, може, і повірю.
Так само міркував двадцятивосьмирічний Богдан. Жив він із мамою, Галиною Тихонівною. Батько помер, коли хлопцеві було десять. Одружуватися Богдан не поспішав. Зустрічався із скромною дівчиною Олесею. Ось купить квартиру, щоб привести туди молоду дружину, тоді й вінець. Не діло двом жінкам на одній кухні товктися. Орендувати? Куди поспішати? Та й матір не міг кинути саму.
Отакий старомодний, за сучасними мірками, хлопець. Працював у сфері інформаційних технологій, а простіше — айтішником. Одного разу серед робочого дня йому подзвонила мати. Вона зазвичай його не турбувала. Якщо телефонувала — значить, щось незвичайне. І Богдан відразу відповів.
— Сину, — голос у матері був слабкий, тремтячий. — Я ногу зламала… Так болить… — вона схлипнула. — Рухнутися не можу.
— Ти де? — Богдан схвилювався настільки, що навіть зіскочив зі стільця.
— Біля нашого магазину «Сільпо» лежу. «Швидку» вже викликали. Телефонувала, щоб тобі сказати, а то всяке буває…
— Мам, я їду! — І Богдан кинувся рятувати матір.
Ще один дзвінок застав його вже в авто. Мати повідомила, що її везуть до обласної лікарні. Богдан одразу розвернувся й подався в інший бік. Коли приїхав, матір вже віднесли до операційної. Кілька годин він просидів у коридорі, чекаючи кінця операції.
— Завтра приходьте, коли з реанімації до палати переведемо, — сказав хірург, вийшовши до нього.
Сонце вже хилилося до заходу, коли Богдан вийшов із лікарні. По дорозі додому заїхав у магазин, щоб купити матері сік і фрукти. Вийшов з пакетом і помітив жінку, яка пройшла повз, хитаючись. Здивувався — вигляд у неї був цілком пристойний, але вона явно п’яна. Дійшов до машини, глянув ще раз — а та зупинилася, простягнула руку, немов шукала опору, не знайшла її й гепнулася на асфальт. Богдан, не роздумуючи, кинувся до неї.
Поставив пакет на землю, присіл, покликав жінку. Вона не реагувала. Нахилився, принюхався — духу не почув. Що робити? Медичних знань у нього не було. Сам нічим серйозним не хворів. І навколо нікого.
— Ви мене чуєте? Вам погано? — спитав Богдан, потім легенько ляснув її по щоках, намагаючись привести до тями.
«Не допоможе. Виклич «швидку» і підніми їй голову вище, підклади щось», — так чітко пролунав у його голові голос, що Богдан озирнувся.
Але навколо було порожньо. Тільки вдалині чоловік з собакою на повідку. Занадто далеко, щоб його почути. А жінка непритомна — справді не могла говорити.
Богдан дістав телефон і подзвонив у «швидку», пояснив ситуацію.
«Скажи, що в неї інсульт. Нехай поспішають», — знову промовив голос.
Він знову озирнувся. Повторив у трубку, що у жінки інсульт, і попросив приїхати швидше. Вирішив, що це був його внутрішній діалог.
«Тепер підніми голову. Але обережно», — наказав голос.
Під рукою нічого не було. Богдан зняв сорочку, підклав під голову жінці й почав чекати «швидку», молячись у душі, щоб вона приїхала швидше.
«Не сиди, добре розотри їй вуха», — підказав голос.
Він почав терти їй вушні раковини, доки вони не стали яскраво-чВін протер їй вуха до червоного, і коли луна сирени вже наближалася, жінка почала приходити до тями.
