ОЛЕСЯ
Ігор вискочив із під’їзду й швидко пішов у бік крамниці. Він спішив, адже без хліба вечеряти не хотілося. Біля входу стояла маленька дівчинка років чотирьох і тримала на руках крихітного песика.
— Тітонько, купіть моєму цуценяткові хліба, — тихо попросила дитина, з надією подивившись на жінку, що заходила всередину.
— Дівчинко, де твоя мама? Чого так пізно на вулиці? Іди додому! — сухо відповіла жінка й пішла далі.
Ігор, що спостерігав за цим, зупинився. Погляд дівчинки був сумним і беззахисним. Чоловік зрозумів, що справа не в песику… На відміну від тієї жінки, він здогадався, що дівчинка голодна й просить їжу для себе.
— А твоя собачка їсть хліб? — посміхнувся він, підійшовши ближче.
— Так, — поспішно відповіла дівчинка. — Він любить ковбаску й цукерки. Але коли дуже голодний, то й хліб з’їсть.
— Зрозумів, — сумно сказав Ігор. — Почекай трохи, я зараз…
У крамниці він швидко взяв хліб, додав у кошик молоко, йогурт, печиво, цукерки і докторську ковбасу. Стоячи в черзі, мимоволі згадав своє дитинство. Його мати любила випити, а батька він ніколи не бачив. Ігор пам’ятав, як голодував по кілька днів, коли мати, отримавши мізерну зарплатню прибиральниці, запивала на цілий тиждень. Інколи він увечері обходив дитячі майданчики. У темряві світив ліхтариком у пісочниці й іноді знаходив цукерку або шматочок печива… Він пам’ятав свій погляд. Тоді він дивився на світ голодними, беззахисними очима. У цієї дівчинки біля крамниці був такий самий погляд…
Вийшовши на вулицю, він підійшов до неї. Чоловік хотів просто віддати пакет із продуктами, але зрозумів, що вона сама його не донесе — адже у неї на руках тремтіла маленька собачка.
— Я купив твоїй собачці трохи їжі. Ти далеко живеш? — запитав Ігор.
— Ні. Он у тому будинку, — показала вона на п’ятиповерхівку через дорогу.
— Підем, я допоможу донести.
Погляд дівчинки одразу оживився. Вона весело пішла попереду, наспівуючи мелодію, яку Ігор знав із дитинства.
— Як тебе звати?
— Олеся, — відповіла дівчинка. — А це мій дружок — Тішка.
Вона показала на собачку. По дорозі Олеся розповіла, що живе з мамою й бабусею. А нещодавно знайшла Тішку на вулиці й забрала до себе. Ігор ще сподівався, що помиляється. Може, у Олесі добра мати, просто вони живуть бідно.
— Ось тут я живу, — показала вона на вікно другого поверху, звідки лунала голосна музика. — Я не піду додому. Поіграю біля під’їзду. Давайте нам їжу, ми з Тішкою повечеряємо.
— А бабуся вдома? — запитав Ігор. На вулиці вже була пізня година, і він розумів, що дитині тут не місце.
— Так. Вдома. Бабуся отримала пенсію, вони п’ють на кухні, — похмуро відповіла Олеся.
Ігор стояв у розгубленості. Навколо було порожньо, нікого. Він не хотів залишати дівчинку саму й наполіг, щоб вона пішла додому.
— Зачинися з Тішкою у кімнаті, повечеряй і лягай спати. Вже пізно, на вулиці небезпечно. Ти ж не хочеш, щоб твою собачку вкрали.
Олеся похитала головою й міцніше притиснула цуценя. Ігор допоміг їй дійти до дверей і, переконавшись, що вона зайшла, пішов геть. Настрій був гірким. Йому здавалося, що тепер інші часи — соціальні служби повинні бути уважнішими. Але виявляється, ні… Все, як і раніше.
Дома дружина спершу накинулася на нього — вечеря встигла охолонути, а вона вже стурбувалася. Марія була на шостому місяці вагітності, тому Ігор звик до її змін настрою. Побачивши, що чоловік чимось засмучений, вона запитала, що трапилося.
За вечерею Ігор розповів про Олесю та її маленького песика, який, здавалося, був її єдиним другом.
— Молодець, що допоміг, — сумно сказала Марія. — Не засмучуйся, безпритульних дітей багато, ми не зможемо всім допомогти. Тем більше, у нас скоро з’явиться син, і ти маєш піклуватися про нього, а не про чужих дітей.
Ігор розумів, що дружина має рацію, але він не міг викинути з голови Олесю. Тієї ночі він ледве спав.
Через тиждень вони з дружиною поверталися з прогулянки й зайшли в крамницю. Біля входу знову стояла Олеся… Дівчинка ридала, немов з нею сталося щось страшне.
— Олесю! Що трапилося? — Ігор підбіг до неї й присіІгор обняв її міцно, відчуваючи, як її дрібне тіло тремтіло, і пообіцяв, що тепер ніхто і ніколи не відбере у неї щастя.
