**Щоденник**
Думав, що це просто бідний каліка-жебрак! Годувала його щодня, віддаючи останнє… Але одного ранку все змінилося!
Це історія про бідну дівчину на ім’я Соломія та каліку, над яким усі сміялися. Соломія була молодою, їй ледве виповнилося 24. Вона торгувала їжею у маленькій дерев’яній хатці біля дороги у Львові. Її крамничка була збита зі старих дощок і покрита бляхою. Стояла під великим каштаном, куди люди заходили перекусити.
Соломія мала небагато. Її черевики були поношені, а сукня — латана. Але вона завжди посміхалася. Навіть коли була втомлена, вітала кожного гостя щиро. «Добрий день, пане. Будь ласка», — говорила вона кожному.
Щоранку вставала зі сходом сонця, щоб приготувати гречану кашу, борщ та вареники. Руки працювали швидко, але серце билося повільно від туги. У Соломії не було родини.
Батьки померли, коли вона була маленькою. Жила вона у маленькій кімнатці біля своєї крамнички. Без світла, без гарячої води.
Лиш вона та її мрії. Одного дня, коли Соломія витирала стіл, підійшла її знайома, тітка Оксана. «Чому ти завжди посміхаєшся, коли життя важке, як і для всіх нас?» — запитала вона. Соломія знову усміхнулася: «Бо сльози не нагодують мене».
Тітка Оксана сміялася й пішла, але ці слова залишилися у серці Соломії. Вона дійсно нічого не мала.
Але все одно годувала людей, навіть якщо вони не мали чим заплатити. І навіть не підозрювала, що її життя ось-ось зміниться. Щовечора біля її крамнички відбувалося щось дивне.
На узбіччі з’являвся каліка на старому інвалідному візку. Він їхав повільно, відштовхуючись руками. Колеса скрипіли по камінню.
Скріп, скріп, скріп… Люди, що проходили повз, сміялися або затуляли носи. «Дивіться, цей брудний дід знову тут», — сказав хлопець.
Ноги діда були перев’язані бинтами. Штани розірвалися на колінах. Обличчя вкрите порохом.
Очі — стомлені. Дехто казав, що від нього пахне. Інші — що він божевільний.
Але Соломія не відводила погляду. Назвала його Дідом Іваном. Того дня, під палючим сонцем, Дід Іван підкотився до її столика. Вона подивилася на нього й тихо сказала: «Ви знову тут, Діду Іване. Вчора ви не приходили».
Він опустив очі. Голос був тихим. «Був надто слабкий», — прошепотів.
Не їв уже два дні. Соломія глянула на стіл. Залишилася лише одна порція борщу та вареників.
Це була їжа, яку вона хотіла з’їсти сама. Задумалася. Потім, без слова, взяла миску й поставила перед ним.
«Їжте», — сказала вона. Дід Іван подивився на їжу, потім — на неї. «Ви віддаєте мені останнє?» Соломія кивнула.
«Я приготую ще, коли повернуся додому». Його руки тремтіли, коли він узяв ложку. Очі стали вологими.
Але не заплакав. Лише похитав головою й почав їсти повільно. Люди навколо дивилися на них.
«Соломіє, нащо ти годуєш цього жебрака?» — запитала одна жінка. Вона усміхнулася: «Якби я сиділа на візку, хіба не хотіла б, щоб мені теж допомогли?»
Дід Іван приходив щодня, але ніколи не жебрав. Не кликав людей. Не простягав руки. Не просив їжі чи грошей.
Просто сидів біля її крамнички, схиливши голову, руки на колінах. Здавалося, його візок ось-ось розвалиться. Одне колесо навіть перекосилося.
Поки інші ігнорували його, Соломія завжди приносила йому гарячу їжу. То гречану кашу, то борщ із пампушками.
Подавала з широкою посмішкою. Одного спекотного дня, коли вона щойно нагодувала двох школярів, підняла очі й знову побачила Діда Івана на його звичному місці.
Ноги все ще в бинтах. Сорочка — з новими дірками. Але він просто сидів, мовчки.
Соломія посміхнулася, налила йому борщу, додала шматочок сала й підійшла. «Діду Іване, — сказала лагідно. — Ваша їжа готова».
Він підвів на неї погляд. Очі були втомлені. Але, побачивши її, пом’якшали. «Ти завжди пам’ятаєш про мене», — прошепотів. Вона присіла й поставила їжу на лавку біля нього.
«Навіть якщо весь світ вас забуде, я — ні», — сказала вона.
Саме тоді біля її крамнички зупинився чорний автомобіль. Двері відчинилися, і вийшов чоловік.
Біла сорочка, темні штани, блискучі черевики. Високий, з глибоким поглядом.
Соломія швидше встала, витерла руки об фартух. «Добрий день, пане», — сказала. «Добрий день», — відповів він.
Але дивився не на неї. Його погляд був спрямований на Діда Івана. Довго, не кліпаючи.
Дід Іван їв, але Соломія помітила щось дивне. Він перестав жувати. Чоловік зробив крок уперед, нахилив голову, ніби щось пригадував.
Потім повернувся до неї: «Дайте, будь ласка, борщу. Із салом». Вона швидко налила й подала.
Але,Поки він їв, той чоловік знову подивився на Діда Івана, нерішуче крокнув до авто й від’їхав, не сказавши більше ні слова.
