Вона — моя мати… Але як же боляче чути від неї лише докори.
Мені сорок один. Здавалося б, я вже давно доросла, самостійна жінка: чоловік, діти, робота, дім. Але всередині — та сама дівчинка, що колись дивилася в очі матері, сподіваючись на тепле, ніжне слово. Хоча б раз. Хоча б натяк, що вона мною пишається. Та ні… І через усі ці роки я живу з цією палаючою раною — з болем материнської неприязні.
У нас троє доньок. Я — старша. Завжди здавалося, що саме я мусила бути маминою гордістю, її опорою, її «розумницею». Адже я перша — найсвідоміша, найстаранніша. Але для мами завжди було інакше. Вона цього не приховувала. Середня сестра була «проблемною» — грубила, прогулювала школу, влаштовувала сцени, але їй усе пробачало: «У неї характер». А молодша… та взагалі була маминою улюбленицею. Тихенька, чемненька, невинна. Мама зізнавалася, що інколи прокидалася серед ночі — йшла перевіряти, чи дихає молодша, така вона непомітна. А я? Я — наче зайва.
Ні, я не злюся на сестер. У них своє життя, і вони ні в чому не винні. Але моя образа не дає спокою — не на них, а на неї. На маму. Я все життя намагалася заробити її схвалення. У школі вчилася на відмінно, навіть четвірки перездавала. Ніколи не викликали батьків — я була слухняною дитиною. Не просила дорогих ляльок, не влаштовувала істерик. Я просто хотіла, щоб мама мною пишалася.
Але щоразу, коли приїжджаю до мами, чую одне й те саме: «Ти в мене негарна», «Глупа ти, все робиш не так», «Та в кого ж ти така невдаха вийшла?»… Я намагалася не приймати це до серця, казала собі: «Ну в неї такий стиль», «Ну втомилася», «Ну не вміє вона по-іншому». Але коли за плечима — роки старань, безсонних ночей з дітьми, важка праця, боротьба за родину — і знову чуєш: «Ти погано прибираєш», «Не вмієш готувати», «Діти в тебе невиховані», «У тебе хата — збірна сіль»… Вже не витримуєш.
Коли я народила сина, мама буквально виштовхувала мене на роботу:
— Чого розленилася? Швидше виходь із дому, поки зовсім розум не втратила!
А коли я повернулася в офіс, знову почула докори:
— Ось, знайшла собі роботу, тепер родиною не займаєшся. Кар’єристка пуста! І взагалі — безтолкова ти працівниця, нічого путнього не вмієш.
І так — по колу. Порівняння. Знову. І знову. Молодша — красуня. Середня — молодець, чоловіка гарного знайшла, добре живе. А я — наче помилка. І щораз я мовчу. Стискаю губи, опускаю очі, ковтаю сльози. Бо скажи я хоча б слово — вона миттєво відповість: «Ось яка невдячна донька! Все їй не так!»
Інколи в мені все кричить: «Мамо, чому ти мене не любиш? Що я зробила не так? Чому весь час мене принижуєш?» Але я не можу. Боюся. Боюся, що коли вивалю все, що накопичилося, — вона відвернеться і зникне назавжди. А я цього не переживу. Як би не було боляче — не хочу втрачати останню ниточку, що нас пов’язує.
Чоловік казав: «Почала б вже говорити прямо. Може, прозріла б і зрозуміла». Але він не розуміє. Для нього все просто. А для мене мама — не просто людина. Вона — як корінь, як повітря. Без неї я — обрубок. Навіть якщо вона робить мені боляче, вона — моя мати. І я, немов дитина, все ще вірю, що одного дня вона скаже:
— Доню, ти в мене гарна. Я пишаюся тобою.
І я продовжую чекати. Чекати ці слова, як чекала їх все життя.
