Вона – на моєму місці

Автор Вербенко АнатолійЧас читання 4 хв.Перегляди 51

Не хочу до тата Тітка Ліля сказала, що тато мене більше не любить, Михайло обхопив коліна й сховав обличчя, сидячи на ліжку.

Ярина завмерла. Усе було, як завжди: піжама з машинками, кинутий у кут рюкзак іграшок, куртка на стільчику. Все так знайоме й затишне. Тільки її хлопчик не носився, як вихор, а згорнувся у клубочок, наче їжак.

Сьогодні він мав їхати до батька, але раптом благав залишитися вдома. Якщо подумати, останнім часом він і так ставився до цих візитів без ентузіазму. Ярина намагалася переконати його, але Михайло раптом зізнався, що Ліля, нова кохана Олега, його ображає.

Михайлику жінка обережно сіла поруч. Розкажи, будь ласка, що сталося?

Він мовчав. Потім підвів на неї очі. У погляді вже не було дитячої наївності лише втома й сум, немов у дорослого, якого ніхто не слухає.

Я просто грався Вона розсердилася, що іграшка шуміла. Той робот. Памятаєш? Відібрала його й сказала, що у них буде своя дитина, а тато про мене забуде. Що я зайвий. І якщо комусь розповім, він голосно зітхнув, ніхто не повірить. Бо тітка Ліля заперечить. А вона доросла. Їй повірять.

Він говорив повільно, уривчасто, ледь не плачучи. У Ярині кипіла лють, страх і провина за те, що дозволила дійти до такого. Важкий комок підступив до горла. Хлопчик відвернувся й почав копатися нігтем у простирадлі. Вона простягнула до нього руку.

Я тобі вірю. Знаєш чому? Бо ти ніколи не брешеш. Хіба що коли знаходиш схованки з цукерками.

Він хитнув головою, але не посміхнувся.

Тато обрав її замість мене
Тато просто не знає всієї правди, сказала Ярина, намагаючись говорити рішуче. Але він зрозуміє. Обовязково.

Коли вона вклала Михайла спати, вирішила заварити чаю. У нічній тиші їй спала на думку зустріч із Лілею. Якщо це можна було назвати зустріччю.

Рік тому їй надійшов лист від незнайомки: *«Доброго дня! Не називатиму себе, просто хочу вам добра. Якщо вас цікавить, де проводить вечори ваш чоловік, приходьте в понеділок о сьомій вечора до ресторану на вул. Шевченка, 8. Столик біля вікна.»*

Тоді Ярина ще гадала, хто ховався під маскою «доброзичливця». Зараз вона знала: це була Ліля. Доброзичливиця з присмаком гнилизни.

Того вечора вона побачила все: Олега, що сидів навпроти Лілі. Їхні руки на столі. Пальці, сплетені між собою. Поцілунок у щоку. Потім він бурмотів щось про ділову зустріч, про подругу, і нарешті про «нічого серйозного». Але Ярина не була готова пробачити зраду.

Вони розійшлися. Але Михайло залишився. Як і Ліля, яка невдовзі стала дружиною Олега.

Зовні вона була ідеальною: ввічливою, лагідною, вмілою поводитися з дітьми. Дарувала Михайлу іграшки на свята пазли, наборі з динозаврами, одного разу велику плюшеву жабу.

Але ці подарунки були не для хлопчика, а для Олега. Ліля не боролася за любов дитини, а за увагу чоловіка. Її доброта була інструментом, посмішка принадою. А тепер, коли терпіння скінчилося й на горизонті зявилася перспектива власної дитини, Ліля змінила тон.

Вона помилилася лише в одному: Ярина могла відпустити чоловіка. Але не почуття свого сина.

На холодильнику висів список справ, але їй було байдуже. Сьогодні було ще одне важливе завдання. Поговорити з Олегом.

Вона довго дивилася на екран телефону, перш ніж набрати номер. Гудки здалися довшими, ніж зазвичай. Коли колишній чоловік відповів, у його голосі відчувалася дратівлива нотка. Було пізно.

Щось термінове?
Термінове. Треба поговорити. Про Михайла.

Він напружився. Це відчувалося навіть через трубку.

Що з ним? Він захворів?
Ні. Він більше не хоче до тебе їхати. Каже, що Ліля говорить йогиркі речі. Що ти його більше не любиш. Що в тебе буде інша дитина, а він стане непотрібним.

На тому кінці тиша. Потім Олег різко, зі злістю, ніби його самого звинувачували у підлості:

Ярино, годі вже вигадувати! Ти серйозно думаєш, що я повірю в цю нісенітницю? Знову починаєш. Знову лізеш у моє життя і в стосунки з Лілею через дитину!
Я не починаю. Я його мати. І я його чую. А ти, схоже, ні. її голос звучав твердо. Він боявся тобі розповісти. І, як бачу, недаремно.
Ти просто його використовуєш! вибухнув він. Хочеш, щоб він до нас не їздив. Щоб я почувався винним і бігав за тобою. Ти неможлива, Ярино. Абсолютно неможлива.

Вона не відповіла одразу, боячись, що розмова переросте у сварку. Важко було стримувати гнів. Скроні пульсували.

Ось він, Олег. Не найгірший батько, але з вічною звичкою підлітка: усі проти нього. Він міг бути ніж

Усе, що відбувається – на краще Інна Вікторівна – мама Влади, ретельно ліпила доньку за власним зразком, а та слухалася у всьому. Мама вважала себе сильною та успішною жінкою, тому постійно вимагала від дочки точно дотримуватися всіх її настанов. – Влада, – суворо казала Інна Вікторівна, – щоб досягти в житті таких самих результатів, як у мене, ти маєш іти тільки тією дорогою, яку я для тебе обрала, ні кроку вбік. Сподіваюсь, ти мене зрозуміла і на все життя це запам’ятала? – Так, мамо, – відповідала донька. Влада дуже любила свою маму, тому й намагалася прислухатися до неї, не хотіла засмучувати. А мама прагнула бачити у своїй доньці ідеальну “міс досконалість”. Але чим дорослішою ставала донька, тим менше це вдавалося. Дитина є дитина: Влада з малечку щось бруднила, рвала, падала та щось розбивала. Але у школі навчалася відмінно. Бо знала: якщо отримає трійку — для мами це трагедія. – Влада, сором і ганьба! Як ти могла отримати «трійку»? Ти нас із татом не поважаєш? Не ганьби, і швидко виправляй оцінку. – Добре, мамо, – слухняно казала Влада, інколи намагалася заперечити: – Мамусю, ну це лише одна трійка, випадково… – Неважливо, доню… Ти повинна бути кращою і розумнішою за всіх! Влада хвилювалася, але швидко виправляла трійку на «відмінно». Школу закінчила із золотою медаллю – інакше й бути не могло. Інна Вікторівна була задоволена, коли донька без труднощів вступила до університету. – Молодець, доню, пишаюся тобою, – одного разу нарешті похвалила мати. – І так далі! В Інни Вікторівни був будівельний бізнес, справа чоловіча, але вона так уміло керувала, що чоловіки-бізнесмени дивувалися її хватці. Вона не сумнівалася, що після університету дочка буде поруч із нею в компанії. Влада ж мріяла вибратися з-під маминого контролю, хотіла вступати до університету в іншому місті, але марно. – Доню, ти повинна бути під моїм наглядом і контролем, – категорично заявила мати. – Про яке інше місто взагалі може йтись? Маємо чудовий університет у Києві, і тут навчання. Влада не могла заперечити. На третьому курсі вона закохалася по-справжньому. До цього зустрічалася з хлопцями, іноді потайки від матері, але серйозних стосунків не було. Гоша — чарівний блондин із блакитними очима — підкорив її серце. Він навчався на паралельному курсі. Влада й надалі вчилася на «відмінно», а йому навчання давалося важко, особливо курсові роботи. Якось він зупинив Владу в університетському коридорі: – Влада, допоможи з курсовою, зовсім завалився! – Гаразд, допоможу, – радо погодилася, бо Гоша їй подобався. Відтоді постійно писала для нього курсові, а він «платив» їй своєю любов’ю й дозволяв любити себе. Зустрічалися, гуляли містом, ходили в кіно й кав’ярні. Інна Вікторівна відчула недобре, запитала в лоб: – Доню, ти закохалася? – Звідки знаєш? – здивувалася та. – На тобі написано. Познайом мене з ним, я маю знати, що це за «птах». Влада запросила Гошу додому, батьки познайомилися. Мати навіть не бурчала. Коли Гоша попрощався й пішов, мати сказала: – Яка там любов, Влада? Хлопець тебе просто використовує, от і все. Глибоким розумом не вирізняється, говорити нема про що. Що ти в ньому знайшла? – Неправда, мамо! – вперше заперечила донька. – Гоша цілеспрямований, начитаний, цікавиться історією. Не всім же бути такими розумниками… І молодий він ще. – Доню, він тобі не пара, – категорично наполягала мати. Влада наважилася проявити характер: – Мамо, вибач, але я все одно буду його кохати, що б ти не казала. Інна Вікторівна здивовано глянула на доньку й махнула рукою. – Колись зрозумієш — твій Гоша звичайна «сіра миша». Влада відстояла свою любов і після університету вийшла за Гошу заміж. Раділа, що мати помилилася. Життя показало: звичайні «трієчники» часто досягають усього швидше, ніж «відмінники». Так сталося й із Гошею – після навчання знайшов престижну роботу, а Влада працювала у матері. У Гоші була власна квартира (батьки подарували ще під час навчання), тож після весілля Влада раділа своїй незалежності. Та рано раділа – працювати все одно взяла її мати. Якось Гоша повідомив: – Владо, мене призначили начальником відділу, щоправда, спершу зі стажуванням, але я докладу всіх зусиль. За три місяці його призначили остаточно. Гоші не подобалося, що дружина з червоним дипломом й досі працює під крилом матері. – Влада, поки працюєш у власної мами, нічого не досягнеш – час братись за своє. Вона тебе «душить», а ти… Ти ж жінка, а не адаптер для маминих вказівок. Владі прикро це чути, але розуміла: в усьому правда. З часом Гоша перестав дорікати, але це не зробило їй легше – він став замкнутим і байдужим. Її це навіть влаштовувало: головне – поруч! Минав час. Одного разу Гоша повідомив: – Я зустрів іншу. Я її кохаю – іду від тебе. Вона, на відміну від тебе, справжня жінка… Вперше в житті Влада не стрималась: закричала, сварилася, розбила тарілку, кидала телефон об стіну, потім розірвала пару сорочок… і заспокоїлася. Чоловік все це вислухав мовчки, лише сказав: – Ось бачиш, у тобі є емоції. Шкода, що я це зрозумів запізно, – і пішов. – Ненавиджу! – прошепотіла Влада, зібрала речі, винайняла квартиру й пішла. Мамі не сказала нічого – знала, якою буде її реакція. Минав місяць, а може й більше, і Владі вдавалося приховувати розлучення від матері. Але Інна Вікторівна відразу помітила щось недобре. – Влада, що з тобою? Очі згаслі, ходиш сумна, у тебе проблеми з чоловіком? – Які проблеми? У мене немає чоловіка. – О Боже… От і знала: він тебе кинув, так? Коли це сталося? – Ще у квітні. – І мовчала? Влада зітхнула, слухала потік критики на адресу Гоші та себе. – Я тебе попереджала, принаймні не будеш його служницею. Добре, що дітей немає! Раджу надалі слухати мене. Зрозуміла? – Мамо, все, що відбувається – на краще, – несподівано для себе відповіла Влада, підвелась і додала: – Я більше не працюватиму з тобою. Мені досить… Інна Вікторівна залишилася в повному здивуванні. Влада вирішила піти подалі з-під маминої опіки. Йшла містом сама, не знаючи куди, сіла у трамвай, вийшла на своїй зупинці — й одразу впала: нога потрапила у ямку. Сіла, охнула від болю. – Оце мені ще треба було, – подумала. – Що з вами? – підбіг молодий чоловік, який проходив поруч. Допоміг піднятися, Влада стала – нога боліла. – Боляче? – з турботою спитав він. – Дуже, – поморщилась вона. – Хапайтесь за шию, – легко підхопив і доніс до автомобіля. – Їдемо в лікарню, бо може бути перелом… – Я – Женя. А ви? – Влада. У лікарні перелому не знайшли, тільки вивих. Ногу забинтували, проконсультували і відпустили. Женя чекав увесь цей час, домчав до дому. – Дайте номер телефону, – попросив він. – Раптом знадобиться допомога? Влада не відмовила. Назвала номер. Наступного дня Женя зателефонував: – Що вам привезти? Думаю, ніжка ще болить? – Сік і фрукти… і хліба немає, – сказала вона. Десь через годину – дзвінок: Женя з двома великими пакетами. – Ой, навіщо так багато? – А ми зараз будемо святкувати знайомство! Я допоможу чи й сам усе зроблю. Може, одразу на «ти»? Влада розсміялася — їй з Женею було легко і спокійно. Більше старався Женя: накрив стіл, розігрів шашлик, розлив сік. Алкоголю не було – Женя одразу попередив, що не п’є. Вечір минув чудово. Минуло чотири місяці — Влада і Женя одружилися, через рік у них народилася донечка Ксюша. Коли її питали, де знайшла такого хорошого чоловіка, сміялась: – Він мене на дорозі підібрав… Не вірите? Запитайте у нього самі! Дякую за те, що читали, підписувалися й підтримували. Бажаю вам удачі та щастя в житті!