Вона не була самотньою. Дивний сон
Пізній зимовий ранок що ледве світлів, був немов крижана мозаїка, і лопатки двірників дзвеніли по двору, лишаючи за собою химерні борозни в снігу.
Двері підїзду то ляскали, то замовкали, випускаючи одну за одною тіні люди поспішали до роботи, розчиняючись у сурових сірих мареннях міста Києва.
Кіт Остап сидів на підвіконні шостого поверху і споглядав хаотичний світ унизу та відблиск ранку на дахах. Колись, у минулому житті, Старий Остап був банкіром, і все у світі вимірював гривнею нічого, крім грошей, його думки не займало.
Але химерне перевтілення принесло певні одкровення. Тепер йому стало зрозумілим: найдорожче це теплий погляд, щирість серця, і звичайна власна стеля над головою; все інше минає й додається.
Остап озирнувся на старому дивані дрімала бабуся Ганна, його рятівниця, з мирним серцем. Остап зліз з підвіконня, обережно вмостився у неї за головою на краєчку подушки, притулившись мяким тілом до срібного волосся.
Кіт знав із самого ранку у бабусі Ганни боліла голова, і тому прагнув допомогти чим міг після котячої сили.
Остапчику, який же ти мій цілитель, похлипом відчинила бабуся очі, вловивши його тепло. Знову біль забрав? Ну молодець, спасибі тобі, як ти це там умудряєшся?
Остап недбало махнув лапкою, ніби кажучи: “Що там, мені абищо! Я й не таке можу!”
Тим часом із коридору прокотився невдоволений буркіт. То озивався пес Горик, трепетно сторожуючи свій дім.
Горик був відданим товаришем бабусі Ганни вже не один рік. Як тільки чути було чужі кроки на сходах одразу гучно сповіщав всі околиці гавкотом: мовляв, не руш, тут усе під захистом!
Через це Горик вважав себе справжнім хазяїном помешкання. “Ким же він був раніше? Напевно, бригадиром чи майором міліції,” думав Остап, підморгуючи Горикові, “одначе хай вже: шумний, але з ним, мабуть, не так страшно!”
Мої золотенькі, як би я без вас жила, бурмочучи, бабуся Ганна встала з дивану, розтираючи руки, зараз вас нагодую, а там і на двір підемо. А от як пенсію дадуть на днях курку купимо!
Слово «курка» раптом стало як магічне заклинання: кіт почав жваво місити лапами подушки, дзвінко муркочучи й торкаючись великою лобастою головою до кістлявої, але ніжної бабусиної долоні.
От пустунчик, все розуміє, зворушено сміялася бабуся Ганна. А Горик тявкнув у такт і ткнувся своїм величезним вологим носом у її коліна мовляв, “я теж у темі!”
“От ж бо душі живі! І хаті тепліше, й серцю менше гірко від самотності,” мимохідь подумала бабуся, посміхаючись.
“От коли помру, ще хто зна, що буде. Гомонять про те різне люди, але зрозумій тут що-небудь А я б хотіла стати кішкою, аби добрі люди мене підібрали. Псом, мабуть, не вийде, я гавкати голосно не зможу я тихенька. Хоча хто того зна а кішкою, певно, була б гарною лагідною. Лиш би до добрих людей потрапити”
Ай, подуріла, відмахнулась бабуся, які чудернацькі думки лізуть у голову. От уже ця старість!
Вона й не помітила, як Остап, лукаво мружачись, кинув переможний погляд на Горика: мовляв, хоче бути кішкою, не псом.
Сни у цих стінах не підпорядковувалися логіці і Остап навчився читати думки. Ще той бонус життя!
Ось так ми й дожили до цього дивного, казкового ранку з теплом, мріями і надією, хоч би там якВ цей мить бабуся взяла в руки стару щербату мисочку, а Горик уже крутився біля дверей, обурено позирав на кота мовляв, той завжди перший отримує шматочок ковбаси. Остап ж не поспішав він знав, що головне вже відбулося: порожнеча квартирки, наповнена сміхом, хвостами і теплом, стала для кожного тут крихітним раєм.
Сніг за вікном падав густіше, вулиця ще довго зачитувалася ранковими кроками, а у бабусиній хаті час лягав мяко, як кошлата кішка. Все було звично доставка газети, чай з сухариками, телепередача на фоні але тієї зими бабуся вперше за багато літ захотіла запамятати цей простий момент. Просто зараз. Бо він і є щастя.
Остап ліг поруч на ковдрі, розтис лапки, і бабусина рука накрила його голову. Горик зітхнув з полегшенням та заснув, злегка підвиваючи у сні. А бабуся закрила очі, думаючи не про втому, а про те, як добре, що навіть у старості є такі дива дивний сон, у якому вона більше не була самотньою.
І крихкий світ, схожий на крижані візерунки за вікном, переміг усі страхи щирим мурчанням, теплими боками й вірою в те, що до добрих людей завжди повертається добро.
