«Вона навіть не подякувала за те, що я доглядала її дитину, а ще й назвала мене брехухою» — у голосі Ганни Степанівни відчувається гіркота.
— Я ж не залізна, — зітхає Ганна Степанівна, гладячи сиве волосся. — Мені вже шістдесят п’ять, сили тануть, а клопотів — ніби більшає. Я не проти допомагати. Не проти проводити час із онукою. Але коли за доброту отримуєш звинувачення, стає справді боляче.
Її син — Тарас, йому тридцять три. Його дружина, Оксана, молодша на три року. Здавалося б, родина міцна, разом уже понад десять років, але стосунки свекрухи з невісткою завжди були прохолодними. Без скандалів, але й без щирості.
Спочатку Ганна Степанівна щиро тішилася, коли дізналася, що у них буде дитина. Онучку Соломійку вона полюбила з перших днів. Маленька, весела, світляна дівчинка завжди тягнулася до бабусі. Син із дружиною не просили, але Ганна сама пропонувала допомогу — то посидіти ввечері, то забрати з дитячого садка, то взяти до себе на кілька днів.
Але потім усе почало мінятися. Допомога перетворилася на обов’язок. Онучку почали «відправляти» до бабусі все частіше. Вихідні, свята, навіть будні. А одного разу Оксана прямо заявила, що перед школою дочка не ходитиме до садка — нехай побуде з бабусею.
— Я втомилася. Чесно. Я не відмовляюся — але я ж у віці, у мене тиск, суглоби болять. А тут — і нагодувати, і розважити, і ще якісь заняття. А Соломійка вже не маля — їй шість, у неї характер, їй уваги треба багато, — зізнається жінка. — Але я старалася. Бо люблю.
І ось — камінь спотикання. Волосся. У Соломійки було густе, довге, майже до пояса. Догляд за ним вимагав сил: мити, сушити, розчісувати, заплітати — все це займало щонайменше годину. А в Ганни в сільському будинку навіть фена не було.
— Я не наполягала! Просто сказала: «Може, трішки підстригти?» А Соломія сама захотіла. Я думала, мама дозволила. А вона… — у голосі Ганни Степанівни тремтить образа. — Вона подзвонила й закричала, що я брешу, що я підговорила дитину, що я маніпуляторка.
Скандал розгорівся з новою силою, коли Оксана побачила дочку. Дівчинка підстриглася майже до плечей, і невістці здалося, ніби світ звалився. У її очах свекруха перетворилася на лиходійку, яка підриває її авторитет.
— Та що це таке? — скаржиться жінка. — Невже я заслужила таке ставлення? Я ж навіть ножиць у руках не тримала. Соломію підстригла її подруга, поки я в магазин вийшла. А винна — я. І Тарас тепер мовчить. Навіть не дзвонить.
Заборона бачити онуку стала для Ганни Степанівни справжнім ударом. Дитина тягнеться до неї, сумує, а вона навіть не може дізнатися, як у неї справи. І все через одну непорозуміння, яке перетворили на зраду.
— Мабуть, треба було суворішою бути. Або навпаки — мовчати й робити вигляд, ніби все гаразд. Але я втомилася. Я старалася — як могла. А тепер ось так… — із сльозами говорить жінка.
На вікні у Ганни досі стоїть малюнок, який онука подарувала їй навесні. Там сонце, дерева і вони — бабуся з онукою, тримаються за руки. Ганна кожного дня дивиться на цей малюнок і шепоче: «Пробач мені, Соломійко. Я все одно тебе люблю».
