Вона не прийшла… Бо більше не зможе.
Я повернувся з відрядження трохи раніше, о шостій вечора. У квартирі панувала дивна, тривожна тиша. Жодного звуку. Жодного запаху їжі. Жодного звичного: “Ти приїхав? Зараз нагодую.” Пройшовся крізь усі кімнати. Заглянув у ванну, у туалет. Плита холодна. Чайник порожній. У холодильнику акуратно розставлені контейнери з їжею — усе свіже, домашнє. Але самої господині не було.
“Де вона гуляє?” — злісно подумав я і набрав номер. Чути було лише гудки, але ніхто не піднімав.
“Гаразд, поїм. А потім розберуся.” — Кинув телефон на диван і сів за кухонний стіл.
Минула година. Сьома тридцять. Зателефонував знову. Відповіді не було. У голові почали крутитися підозри.
“Коханника завела? Оце ж скотина… Я на півночі працюю, гроші додому відправляю, а вона собі розкошує на машині, яку я сам купив. Навчав її керувати, дурень! Дітей возила, продукти носила, а тепер, коли діти виросли, мабуть, вирішила розважатися. Ну я їй влаштую…”
Згадав, як лаяв її за кожну подряпину на кузові, як командував, у якому магазині купувати, коли стригтися, який колір волосся носити. І жодного разу не дозволив їй працювати — сам наполіг, аби займалася лише домом та дітьми.
“А невдячна тварюка тепер, мабуть, гуляє. Чухатиметься, щоб знала, де її місце. Хай сидить вдома, як і повинна.”
Ліфт загув. Кинувся до дверей, глянув у вічок — не вона. На вішалці раптом помітив ключі від машини. Значить, вдома. Значить, просто пішла кудись пішки? Ще гірше…
“Невже наважилася? Втекла?”
Метушився по квартирі. Перевірив шафу — речі на місці. А дзвінки вона і далі ігнорувала.
“Оце ж відьма. Дев’ята вечора, а її все нема.”
Увімкнув телевізор, щоб відволіктися, але, не вникаючи у сюжет, провалився у тривожний сон.
Прокинувся о пів на дванадцяту. Дружини все ще не було. Серце стислося. Розлючений, зателефонував знову. На тому кінці — жіночий голос.
“Алло, добрий вечір. Я медсестра із приймального відділення хірургії. З ким розмовляю?”
Заревів:
“Яка ще хірургія? Ти здуріла зовсім?!”
Зв’язок обірвався. Набрав знову. Тепер чоловік узяв слухавку.
“Будь ласка, припиніть ображати наших співробітників. Ви можете зараз приїхати до лікарні, у хірургічне відділення?”
“Навіщо? Що трапилося?”
“Вам необхідно підписати документи. Ми зробили все можливе. На жаль… прийміть наші співчуття. У вашої дружини зупинилося серце.”
Онімів.
“Що ви несете? У неї серце? Та в неї його ніколи й не було… Вона просто не хоче додому повертатися! Де вона?!”
“Ваша дружина померла”, — повторили на тому кінці.
І все. Світ обвалився.
Пізніше йому пояснили: її викликала медсестра з поліклініки, повідомили результати обстеження. Щось насторожило лікарів. Попросили зайти. Після візиту вона вийшла з поліклініки, але не дійшла до зупинки — запаморочилася голова, і вона сіла на лавочку. Переконувала себе, що все буде добре. Що чоловік приїде — а в нього будуть і їжа, і випрасувані сорочки. Що вона все підготує. І, звичайно, впорається — адже операція проста, такі роблять часто…
Але не встигла. Не повернулася.
Я залишився у квартирі, де все було зроблено нею — її руками, її турботою. І зрозумів: я не знав, як сильно потребував її, доки не стало запізно.
А на столі лишився список: “Купити яблука. Зварити бульйон. Випрати сорочки. Поговорити з чоловіА наступного ранку кавоварка мовчала, бо ніхто не насипав у неї кави.
