У школі Роман не відрізнявся гарною поведінкою, але зате вчився на відмінно. За успіхи його хвалили, а за витівки часто лаяли. Він був вродливим хлопцем, дівчата ліпилися до нього, а він цим користувався й міняв їх, як рукавички.
Олеся вчилася з ним з першого класу. Вже в шостому класі вона раптом усвідомила, що занадто повна, і її постійно дражнили: «гарбуз». Хоча вона й звикла до дражнівок, але з роками їй ставало все більш болісно це чути. Тим більше, що вже почали зявлятися перші дитячі закохання. Дівчата на перервах шепотілися про хлопців, хто кому що сказав, хто кого штовхнув або дёрнув за косу.
Олесю ніхто не штовхав, ніхто з хлопців не говорив їй нічого приємного хіба що звично кликали ненависним прізвиськом. Вдома вона плакала від образу.
«Мамо, чому я така товста? Чому я в класі одна така?» зі сльозами питала вона.
«Доню, не засмучуйся так, ось виростеш, дорослішатимеш, і все зміниться, ти ж ще дитина», намагалася заспокоїти її мати, але сама розуміла, що донька справді дуже повна.
Найбільше її принижував Роман вродливий та зухвалий. У старших класах, коли він зустрічався з красунєю Марією, жорстокою та гордовитою дівчиною, він завжди підтримував її, коли та насміхалася з Олесі. Можливо, намагався виглядати краще в очах Марії. Вони разом травили її, а вона терпіла, мовчала, тільки сльози котилися по її круглим щокам.
Час минав. Шкільні роки закінчилися, однокласники Олесі розїхалися навчатися. Роман вступив у будівельний інститут, Марія у коледж, а Олеся у політехнічний університет. Після школи вони більше не зустрічалися.
Роман повертався з озера, що в кінці парку. Він гуляв із компанією святкували чергову премію, тому всі були веселими й галасливими. Раптом його погляд спинився на дівчині, яка сама стояла біля води й годувала качок. Вона теж підняла на нього очі глибокі, блакитні, такі теплі, що він просто втонув у них. Відділившись від компанії, він підійшов до неї, простягаючи руку:
«Роман. А як ваше імя, прекрасна незнайомко? Давайте прогуляємось? А може, одразу одружимося? Ось моя візитка», він подав їй картку. Дівчина вагалася, подивилася на нього дивно, але все ж узяла, хмурячись, розвернулася й пішла.
Він кинувся за нею:
«Дівчино, якщо я вас образив, то пробачте. Трохи перебрав з друзями. Може, я виправлюсь? Подзвоніть, буду дуже чекати».
Наступного дня Роман не відривав очей від телефону. Після обіду прийшов смс «Олеся!» його серце радісно затріпотіло.
Відповів подякою й запросив на побачення ввечері. Після роботи він стояв із букетом квітів, хвилюючись, чи прийде вона. Та ось вона. Олеся усміхалася. Їхній вечір пройшов чудово.
День за днем Роман відкривав для себе Олесю з нових боків. Добра, ввічлива, начитана, вязала спицями, займалася спортом і часто грала у великий теніс. Він закохався по-справжньому, хоча до цього в його двадцять вісім років було багато жінок. Надивився, навіть жив із однією два роки, але розійшлися не зрослося. Тоді зрозумів, що ще не готовий до шлюбу.
«Але тут зовсім інше. Олеся неймовірна, хоча їй теж двадцять вісім, а виглядає на двадцять чотири», думав він.
У ній йому все подобалось, тільки дивувала її віра. Вона кілька разів на місяць ходила до церкви. Він чомусь боявся заговорити про це.
«Мало яких душевних травм у людини Може, тягнеться з минулого. Адже вона замкнута недарма в соцмережах у неї закриті профілі. Хоча знайомих багато, деяких навіть представила мені. Цікаво, чому вона проти наших спільних фото? Якась хвороблива соромязливість»
Але потім вирішив, що це нормально кожен має право на особисті кордони. Впевнений був, що з часом Олеся розкриється, якщо захоче. Він радів тому, що є, радів, що вона взагалі погодилась із ним познайомитись.
Минуло півроку, коли Роман запропонував їй переїхати разом.
«Прости, Романе, але я думаю, що ще рано. У нас і так все дуже швидко. До того ж ти знаєш, я віруюча хоч і не фанатично, але дотримуюся традицій. І жити з чоловіком буду лише у шлюбі. Вибач, але я така».
Роман не образився, навпаки побачив у цьому жіночу мудрість. Це ще раз доводило, що Олеся не як усі.
Життя йшло своєю чергою. Одного разу Роман запросив Олесю до іншого міста змінити обстановку.
«Поїдемо!» радо погодилася вона. «На машині, мабуть, години три?»
«Швидше за все, чотири. Я ніколи не жену по трасі», відповів він.
Дорога здалася короткою безперервно говорили й сміялися. Вони посиділи в кафе, і раптом Роман запропонував:
«Будь моєю дружиною,Він витягнув кільце з кишені, але вона відступила, згадавши всі минулі образи, і промовила: “Я не можу будувати щастя на болі минулого”.
