— Артем, чого ти такий похмурий? — Сашко плеснув його по плечу, коли вони виходили з тренажерного залу.
— У мене життя котиться під укіс, а я вдаю, ніби все гаразд, — відповів Артем, не піднімаючи очей.
— Пішли в кав’ярню, візьмемо кави — розповіси. Я відчуваю, щось серйозне.
Вони зайшли в невелику кав’ярню біля спортклубу, замовили лате та сирник. Сашко одразу почав розповідати, як із дружиною вибирали візочок для новонародженого сина, сміявся, згадував кумедні моменти. Але Артем лише ківав, не слухаючи.
— Ти де взагалі? Я тобі історії розповідаю, а у тебе обличчя, ніби ти на похоронах, — не витримав Сашко.
Артем глибоко вдихнув, стиснув пальці:
— Ти ж знаєш, що в Наталки є донька, Софійка. Коли ми почали зустрічатися, дівчинці було лише два роки. Увесь цей час вона жила з Наталчиними батьками у Черкасах. Наталка допомагала грошима, їздила відвідувати, але казала, що виховувати дитину буде бабуся. Навіть коли ми одружилися й оселилися у Києві, вона наполягала: «Ми вдвох, і так буде завжди». Але півроку тому вона привезла Софійку до нас. Сказала, що так зручніше — школа поряд, близько. Але мені від цього не легше. Це мене дратує. Я не хочу так жити.
Сашко помовчав, потім із важким зітханням промовив:
— Слухай, ну ти ж знав, що в неї є дитина. Ти справді думав, що дівчинка все життя буде жити в іншому місті й ніколи не з’явиться поруч?
— Так, знав… Але Наталка обіцяла! Вона казала, що Софійка буде з бабусею. А тепер ця дівчинка постійно у мене перед очима, заважає, вимагає уваги. Я люблю Наталку, але не можу прикидатися, ніби це і моя дитина.
— Отже, або ти приймаєш дівчинку як свою, або чесно йдеш. Половини тут не буває. Хочеш бути з Наталкою — люби й Софійку. Або звільни місце тому, хто зможе.
Повертаючись додому, Артем прокручував розмову в голові. Він згадував, як Наталка просила його відвезти Софійку на гурток, як сподівалася, що вони подружаться. А він злився, дратувався, відмахувався. Сьогодні вона попросила відвезти дівчинку на хореографію. Він погодився, але всю дорогу мовчав. Софійка намагалася з ним балакати, розповідала, як їй сподобалося малювати в школі, як вона чекає на Новий рік.
— Артеме, ти мене не любиш? — раптом спитала вона.
— Чому ти так вирішила? — здивувався він.
— Ну ти не розмовляєш зі мною, не посміхаєшся. Може, я тобі огидна? Ось у мене в класі є один хлопчик — я його не люблю, ми не дружимо. Напевно, так само й у нас із тобою…
Він не встиг нічого відповісти — під’їхали до танцювальної студії. Але її слова встрягли у серце. Він не міг думати ні про що інше. Ввечері, коли Наталка укладала Софійку спати, він підійшов до неї:
— Наталко, а Софійка повернеться до бабусі? Ну… може, після Нового року?
Дружина обернулася до нього, у очах блиснуло здивування:
— Ти серйозно? Ми шість років у шлюбі. Ти знав про Софійку з самого початку. Вона моя донька. Зараз їй потрібно жити з нами. Мама вже не справляється, вона в літах. Та й дитині потрібно бути з матір’ю. А що тебе не влаштовує?
— Ми так не домовлялися. Я сподівався, що в нас будуть свої діти, а не що я виховуватиму чиюсь дівчинку. Пробач, але я не відчуваю, що вона мені рідна.
Наталка зблідла. Різко забрала руки з підвіконня й відступила:
— Чужа? Ти серйозно? Ти шість років прожив із— Чужа? Ти серйозно? Ти шість років прожив зі мною, мріяв про спільне майбутнє, а тепер тобі заважає моя дитина?
