Вона поховала чоловіка, витримала сама, підняла все господарство а далі сусідка Явдоха язика розвязала.
Обмін повідомленнями та емейли
Скажіть мені, Явдохо Павлівно, повертаюся до неї, скажіть при всіх, навіщо ви мене оббрехали? Що я вам зробила? Чим завинила? Те, що почула у відповідь, змінило все
Вона поховала чоловіка, витримала сама, господарство поставила з колін а далі сусідка язика розпустила.
Одна плітка. Лише одна. І вже продавчиня Марічка дивиться на тебе з оком, ніби хрестить подумки, фельдшерка Ганна тисне руку та шепоче: «Тримайся, Софіє». Всі знають таємницю, а ти ні сном ні духом у чому справа.
Софія, як могла б і промовчати (її мати завжди казала: «Менше знаєш менше сивого волосся»), але вона вийшла на центральну площу Підгайців і прямо запитала:
За що ви зі мною так?
І те, що вона далі почула перевернуло все.
***
Земля того ранку пахла так, що аж свербіло в носі чи то дощем, чи великою переміною, а може, обома водночас.
Я ще затемна вискочила у двір, бо корови в Підгайцях не київські кондитери, часу на сльози й ліричні роздуми їм не дають. Їм подавай сніданок і все тут!
Роса простягалася по траві, ніби вишиванка зі сріблястими хрестиками. Я лише подумала: земле, щовранку ти свіжа-перенова, починаєш наче з нуля, мовчки витираєш учорашнє. А от людині так не вдається.
Людина тягає своє минуле, як кінь воза з буряками було б тільки щось хороше, так ні ж: образи, кривди, неповідні слова, чужі злі погляди.
Четвертий рік моя хата на околиці мов на острові, якщо не рахувати качиних дружинників і кітку Марусю.
Чоловік мій, Богдан, пішов швидко, як грім. Серце прихопило його просто на полі, коли він сіно грабав. Знайшли його вже піді вечір, захід сонця забарвив ліс в мідні кольори, а на обличчі в нього був спокій мов задрімав після тяжкого дня.
Може, й добре так не мучився, не гаснув тривалий час
Після Богдана я зосталась одна з цілим стадом, двома десятками корів, телятами, городами, сараями. Люди з Підгайців радили: «Продавай усе, Софіє, їдь до доньки у Тернопіль. Що тут нюняти?» А я не могла.
Не через упертість (хоч і вона є), а тому, що в кожній лопатковій дошці Богдан був. Кожна грядка пахнула ним. Тут усе наше з ним життя. Як я це залишу? Кому?
Встаю я о четвертій, лягаю о десятій. Спина болить, руки до осені німіють від холодної води, а серце живе. Радію кожному телятку, кожній кружці молока, кожній росі на городі.
Про Явдоху Павлівну, свою сусідку, згадувати не хотілося зовсім.
Жила вона через три хати в старій брилівці ще часів Австро-Угорщини, вдівствувала з юності й ростила сина Остапа. Він уже немолодий чоловік, років під сорок, а для всього села завжди був маленьким Остапком Явдохи.
Хлопець гарний, роботяга, тільки щастя йому з-під землі не світить. Одружився був жінка втекла через рік до Львова: «Не можу в цій глибинці, зїм себе». Він не тримав.
А Явдоха без плітки, як коза без хвоста не може. Перемиє всі кістки, ото вже душі відчуває себе потрібною. Я на ті її балачки плювати хотіла роботи й так повно. Але останній місяць щось зламалось.
Почалося все із дрібниці. Забігла я по хліб у магазин, а продавчиня Марічка мене дивиться так, ніби зараз витягне свічку й поставить за упокій. Я їй:
Марічко, що з тобою?
Вона очі відводить:
Та нічого, Софіє Богданівно, просто так
Потім і фельдшерка Ганна руку міцніше стиснула, ніби прощається:
Держись, Софіє, ми з тобою!
Я думаю чи не сплутав хтось мене з іншою Софією, чи може, якийсь мор Аж поки діватись нікуди: доходять чутки, що Явдоха по Підгайцях на всю розносить нібито молоко моє вода, крейда й ще бозна-яка алхімія, щоб жирністю вас здивувати.
А сири, які я на базар у Тернопіль тягну, ніби з душком, перележані, тільки етикетки переклеєні.
Спершу посміялась баби брешуть, та й тільки. Але тут у кожному дворі це вже як доконаний факт. Це ж моя праця, усе життя Я ж усьому селу голову морочу, а вона одним словом у болото.
Тиждень не спала. Крутила в думках: за що? Де я її скривдила? Завжди «здрастуйте», на похороні чоловіка з хусткою, плакала
Потім налетіла така лють, що аж хотілося банки руками різати. Думаю: ні, не дам себе втоптати! Не для того я землю місила й руки об холодну воду морозила.
В суботу у нас збори були дорогу до райцентру хотіли латати. Людей повно, майже всі Підгайці. Явдоха вже тут, сидить, як квочка, очі як квасолю на сонці виклала.
Як тільки про дорогу добалакали, піднімаюсь. Ноги трусяться, у животі як від квасу, але вийшла.
Людоньки, дозвольте слово!
Голова села Петро Васильович кивнув, і я розказала все, що гірким котлом місяць крутила. Говорила спочатку розплутано, а потім, як хміль піде вже й не спиняла.
Усе, що розказують брехня до останньої краплі! Молоко моє щотижня в райлабораторії перевіряють, ось документи. Сир беруть три магазини, скарг не було ніколи!
А тепер скажіть перед усім селом, Явдохо Павлівно: чим я вам дорогу перейшла? Чим завинила?
Явдоха то червона, то бліда. Мумлить:
Та я Та просто сказала що чула
Від кого? Говори, не тягни!
Тиша, хоч з вулиці чути, як пес гавкає десь на старій пасіці. Чогось усі дивляться на Явдоху, аж стіни клубу жаліються.
Люди казали
Раптом вона підскочила й вицвірінькнула:
А чого це всі на мене? Я винна, що чоловіка в неї немає, а вона кавалера має?!
Оце так поворот. Оце вже я мало з лавки не впала.
Який кавалер, Явдохо? Хочу побачити хоч одного! питаю, ледь не сміючись.
Це твій Остап кавалер? ляснула баба Семена, старша від гуся, що знає про всіх усе.
Остап їй допомагає господарю тягти, а вона вже його звабила!
Тут підвівся Остап. З кутка, де сидів притулений. Червоний як буряк, руки у кулаки, очі блищать.
Мамо, буркнув глухо. Мамо, що ти наробила?
Остапчику, я ж добра хотіла тягне вона руки.
Припини! гаркнув так, що аж люди присіли. Ти бачиш, що накоїла? Ти ж людину оббрехала! Чесну людину, що хазяйство тягне без чоловіка, а ти її втоптуєш!
Повертається до мене, в очах щось живе й тривожне.
Софіє Богданівно вибачте їй. Не зі зла. Від ревнощів це, від самотності. Вона боїться, що я залишу її. А я
Мовчить, брова дрижить.
А я давно люблю вас. Ще коли ви сюди переїхали з Богданом, царство йому небесне. Я був пацаном, а ви вже вродлива, добра. Мріяв мати таку дружину. З Любкою Марцінкевич одружився, та не любов була вона з часом і поїхала
Усі в клубі зітхнули. Явдоха сиділа посіріла, на роки постаріла.
А як Богдана не стало почав бігати до вас, допомагати. Не з жалю, а бо добре біля вас, мов додому вертаюся.
Остап замовк, а я так, наче на мене літр крижаної води вилили.
Остапе, я ж старша на одинадцять років
Знаю. І що?
Та й нічого, обізвалася баба Семена. Я за свого діда старша була на вісім Прожили душа в душу пятдесят два. А ці ваші роки то таке. Головне щоб людина чимна, не брехлива.
Люди шумлять, сміються, Остапа по плечу лупають. Явдоха сидить, мов прибита, ні слова, ні звуку.
Мені раптом стало її шкода, ніби пташку спіймав малий хлопець і боїться відпустити.
Бо чого б вона так? З самотності, зі страху, відтого, що син її єдиний світ.
Я підійшла, присіла біля неї.
Явдохо Павлівно, не пераймайтеся. Ніхто сина не забирає. Він вас любить, ви його мама. Просто
Просто не треба більше так. Не треба брехати про людей. Біда ж бо спід тиші родиться. Посієш нещирість пожнеш смуток.
Явдоха глянула мокрими, багряними очима.
Прости, Софіє Я дурна.
Я кивнула, вибачення дається не відразу. Час покаже.
Ми вийшли з клубу разом я й Остап. Сонце вже ковзало за ліс, небо румяне, мов підгоріла паляниця.
Остапе, ти серйозно таке сказав? питаю.
Серйозно. Мені вистачило брехні на життя. Не для того я чесно працював.
Я глянула на нього надійний, спокійний, теплий, як піч узимку.
Тоді гайда! Корови дійти допоможеш?
Він усміхнувся широко і щиро, як хлопчик на Великдень.
Гайда!
І ми пішли. Земля пахла гірко й свіжо, полином та мятою, та у гіркоті цій є особливий смак смак надії.
Може, просто смак життя, що не зупиняється ні через чиї плітки, ні через заздрість, ні через темряву людських душ.
Остап взяв мене за руку. Рука в нього мозолиста, тепла, дужа. Я міцніше стиснула її. Може, це воно і є доля?
А ви що думаєте про таке? Пишіть коментарі, ставте вподобайки і не слухайте пліток, бо від них лише молоко кисне!
