Вона усе вирішила для себе
— Чому ти досі не вдягнений? — Наталка стояла на порозі, ледве стримуючи роздратування. — Ти забув, який сьогодні день?
— А що сьогодні? — Артем навіть не відірвав погляду від телевізора, ліниво перемикаючи канали. — Знову кудись треба?
— Ми ж їдемо до пологового! Оленка народила, ти сам чув. Перша з нашої компанії стала матір’ю. Ми мусимо її привітати!
— З чим привітати? — чоловік усміхнувся, не перестаючи клацати пультом. — Безсонними ночами? Дитячим плачем? Тим, що життя більше не твоє? Сумнівний привід для святкування.
— Що ти несеш? Ти ж сам мріяв про дітей! Говорив, як хочеш, щоб по домі бігали маленькі ніжки. Як хочеш, щоб дитячі рученята обіймали тебе за шию. Казав — трьох, не менше! Чи це мені приснилося?
— Так, говорив. Але ж погодься, це гарно звучить. Жінки таке люблять. Ось ти й розтанула, — спокійно відповів Артем.
Наталка мовчки сіла на диван. Все її обличчя застигло від шоку.
— Ну не хочу я дітей. Що в цьому такого? Більшість парубків їх не хочуть. Ти не думала, що можна пожити для себе? Подорожі, захоплення, вільний час… А ви всі одразу — діти, сім’я, пелюшки.
— Ти везеш мене? — її голос став крижаним. Вона не змогла стримати образу — адже саме сьогодні збиралася сказати Артему найважливішу новину свого життя.
— Без нас не впораються? Не хочу я бачити всю цю дурну метушню, няньчання та плач. Пізніше завітаєш. Може й передумаєш народжувати.
Не сказавши більше ні слова, Наталка пішла у спальню. За п’ятнадцять хвилин вийшла у строгому, елегантному вбранні. Таксі вже викликане — і слава Богу, не доведеться слухати похмурих коментарів Артема.
А вона була так близька до щастя… Ще зранку вона побачила ті дві смужки на тесті. Хотіла подарувати йому цю звістку ввечері. Але тепер… тепер вже не знала, чи має він право знати.
Наталка завжди прагнула стабільності. Почала працювати ще під час навчання, отримала диплом з відзнакою, тепер мала чудову роботу, стабільний дохід і власну квартиру — подарунок батьків. Вона все робила правильно. І була готова до дитини. Але ось тільки чоловік, якого вона вважала батьком своїх майбутніх дітей, виявився лише гарним актором.
Артем здавався їй зрілим, надійним, серйозним. Його вік, його слова, його погляди — все вселяло впевненість. Лише сьогодні він уперше зняв маску.
— Я вирішила все для себе, — прошепотіла вона в порожнечу авто. Таксист, мовчазний літній чоловік, повернув до неї голову, оцінююче глянув і на прощання несподівано промовив: — Вітаю.
Наталка збентежилась. ПодякувалаВона вірила, що колись його серце прокинулось би, але тепер була вдячна долі, що вчасно відкрила їй очі.
