Колись, коли я пішов навчатись до медичного університету, я вирішив, що хочу допомагати дітям з’являтися на цей світ, тому став лікарем акушером.
Якось, роблячи обхід в пологовому, я натрапив на дівчину, яка нещодавно народила. Буквально два дні тому. Вона сиділа в коридорі одна та по щоках її котились сльози.
Я підійшов, щоб запитати, чи все в неї гаразд. Дівчина витерла сльози і ми почали з нею розмову.
– Не гоже вам так гірко плакати. Зараз треба бути обережною, бо ж молоко може зникнути.
– Хах, дякую вам, звісно. Але і тримати все в собі не можна. Від цього також може зникнути молоко.
– Ваша правда. Але чи можу я дізнатись, чому ви в такому настрої? У вас щось сталось?
– Скоро виписка. В квартирі порожньо. І за цей час стало ще й брудно, напевно. А як новонароджене маля в пилючну квартиру приносити?
Я здивувався, що дівчину ніхто вдома не чекає. А вона розповіла, що це тому, що в неї немає родичів. Сиротою виросла. Пішла в університет, після дитячого будинку, а потім знайшла хорошу роботу і стала винаймати квартиру.
Згодом знайшла хлопця, якого вважала чудовим партнером. А він, як дізнався про те, що натворив, зник за горизонт і більше не показував я. От дівчина і прийшла народжувати сама. А вдома її ніхто не чекає.
Я не зміг залишити це просто так, тому сам організував їй виписку, подарував букет та повіз додому. В квартирі було дуже затишно та чисто, тому я не розумів, чому вона так хвилювалась.
Ми відсвяткували народження її первістка, дівчинки Надійки. Я подарував для донечки багато всього необхідного немовляті. А зараз дарую багато кохання, радості і щастя. Ми вже п’ять років разом та виховуємо двох чудових донечок, Надійку та Ілонку.
