Олена влаштувалася прибиральницею й у кімнаті свого роботодавця натрапила на рамкову фотографію своєї матері.
Юначка щойно отримала роботу в Києві та вирушила на перше завдання. Будинок у Подільському районі був гарним, але щось вразило її: у кабінеті, на полиці біля каміна, стояла фотографія її матері. Раптом увійшов чоловік.
«Я зроблю все ідеально», повторювала Олена, щоб заспокоїтись. Вона та її подруга Марічка приїхали до Києва кілька днів тому, мріючи стати зірками мюзиклів.
Але спершу потрібно було знайти роботу, щоб зняти квартиру. На щастя, Марічку взяли в магазин одягу, а Олену у клінінгову компанію.
Ідеальний варіант: робота не забирала багато часу, а прибирання заспокоювало. Якщо ж у будинку нікого не було, можна було навіть потренуватися у співі.
Та прямо перед тим, як зайти в перший будинок, Олена згадала матір. Надія ніколи не схвалювала її мрій, тим більше переїзду до Києва.
Олена народилася й виросла у Харкові, що не так далеко. Вона не знала батька, а мати ніколи про нього не згадувала. Чомусь Надія ненавиділа Київ. Вона все життя надмірно опікала доньку, і врешті Олена втекла.
Коли вони з Марічкою готувалися до відїзду, вона знала: мати ніколи не дозволить цього. Олена навіть підозрювала, що та зімітує хворобу, щоб її втримати. Але вона мусила боротися за свої мрії це було її життя. Тому вона залишила записку на маминому туалетному столику, поки та спала, і пішла.
Минуло кілька днів, а Надія не телефонувала це було дивно. Олена подумала, що матір просто сердиться. Можливо, вона пробачить, коли донька виступить у мюзиклі. А поки треба зосередитися на прибиранні.
За словами керівниці агенції, тут жив самотній літній чоловік, тому будинок не був дуже брудним. Олена зайшла за допомогою ключа під килимком, як їй сказали, і швидко взялася за роботу: спершу кухня, потім вітальня, далі спальня.
Біля кабінету вона вагалася, але заборон не було. Вирішила не чіпати речі на столі й продовжила прибирати.
Кабінет вражав: камін, книжкові шафи навпроти, вишукані меблі. Таке Олена бачила лише у фільмах.
Вона акуратно прибрала й раптом зупинилася біля каміна. Там було кілька фото, але одне привернуло увагу: обличчя її матері. Жінка виглядала на двадцять років молодшою, але це була вона. «Чому фото моєї матері в цього чоловіка?» прошепотіла вона.
Раптом почулися кроки, і в кабінет увійшов літній чоловік. «О, вітаю! Ви, мабуть, нова прибиральниця. Я Петро Коваль, господар цього будинку», представився він з теплою усмішкою. «Ви вже закінчили тут?»
«Майже, пане. Але чи можу я запитати хто ця жінка?» нерішуче сказала Олена, боячись, що питання про фото його розлютить.
«Хто?» він підійшов ближче, надів окуляри. «А, так. Це Надія. Кохана мого життя».
Олену охопило хвилювання. «Що з нею сталося?»
«Вона загинула в автокатастрофі. Тоді була вагітна. Я навіть не потрапив на похорони, бо її мати мене ненавиділа. Це було жахливо Я намагався жити далі, але не зміг. Досі люблю її й суму
