Коли двадцятиоднорічна Оксана Петренко увійшла до ЗАГСу з букетом білих лілій і тремтячою посмішкою, всі витріщилися. Поруч із нею, спокійний і пишний, стояв Микола Шевченко сивий шістдесятирічний чоловік у синьому костюмі, що виблискував під ранковим сонцем. Шепоти ширяли за ними, мов набридливі комарі. Та Оксана лише міцніше стиснула його руку й крокувала вперед.
Світові їхній шлюб здавався дивним. А для Оксани це було спасіння. Завжди відмінниця, працьовита та скромна, вона отримала повну стипендію в університеті, паралельно працюючи на двох роботах. Її батьки, Іван та Олена, були добрі, але голі як соколи. Тато два роки тому втратив роботу на заводі. Мама драїла чужий посуд та підлоги до самозабуття. А її молодший братик Андрійко, усього десять десяточок, потребував операції на серце, яку їхні кишені просто не витягли.
Кредитори дзвонили щодня. Холодильник пустотів похмуро. А зима наближалася грізна, як сіренький вовк.
Оксана випробувала все стипендії, гранти, репетиторство. Але лікарняні рахунки лягали на плечі клопом. Одного вечора вона знайшла матір на кухні: та пригортала паперці несплачених рахунків. “Я знайду спосіб, мамо”, прошепотіла Оксана, обіймаючи її. Та що могла зробити студентка з нулем в кишені?
Раптом Ганна Петрівна, літня сусідка, якій Оксана допомагала з уроками, кинула чаюючи: “Колись я знала чоловіка, що запропонував шлюб дівчині, щоб та отримала його майно. Йому не треба було кохання лиш чесна душа”. Оксана незграбно засміялася: “Це ж… нестандартно!” Але слова застрягли в голові.
Через тиждень Ганна Петрівна вручила їй картку з ім’ям Миколи Шевченка. “Йому не треба кохання, пояснила вона. Він просто стомився від родичів, що чекають його… ну знаєш. Хоче, щоб спадок піш на добро”. Оксана видивилася на картку: “Що я маю робити?” “Вийти заміж. Жити
І тепер, усміхаючись на ці спогади, вона зрозуміла, що іноді рятівний круг кидають зовсім незвичайні руки та завдяки цьому вдається не лише втриматися на плаву, а й знайти свій власний корабель.
