Коли я замість мене
— Я не хочу до тата… Тітка Марічка казала, що тато мене більше не любить, — Миколка обхопив коліна й сховав у них обличчя, сидячи на ліжку.
Оксана завмерла. Здавалося, усе було як завжди. Зім’ята піжама з ведмедиками, рюкзак із іграшками в кутку, куртка на стільчику. Усе таке рідне й затишне. Та ось син не мав носитись по хаті, немов накручений, а закулився у кутку, згорбившись.
Сьогодні він мав їхати до батька, але чомусь благав залишитись вдома. Якщо призадуматись, останнім часом ці поїздки вже не радували його, як колись. Оксана намагалась умовляти його, та раптом син випалив новину: Марічка, нова пасія Олега, його ображає.
— Колю… — жінка обережно сіла поруч. — Розкажи, будь ласка, що трапилось?
Він мовчав. Потім ледве підняв голову й подивився на неї з-під лоба. У його очах була втома й смуток, немов у дорослого, якому ніхто не вірить.
— Я просто грався… Вона розлютилась, бо іграшка була голосною. Того робота. Пам’ятаєш? Вона забрала в мене його й сказала, що у них скоро буде інша дитина, а тато про мене забуде. І що я… зайвий. А якщо я комусь розповім, — він шумно видихнув, — усі подумають, що я брешу. Бо тітка Марічка скаже, що це неправда. А вона доросла. Їй повірять.
Він говорив повільно, нерівно, ледь не ридаючи. У душі Оксани раптом закипіла злість, страх і провина за те, що вона допустила таке. Серце скувала солодкувата тривога, від якої в горлі став ком.
Миколка відвернувся й почав ковзати нігтем по простирадлу. Оксана простягнула руку до його долоні.
— Я тобі вірю. Знаєш чому? Бо ти ніколи не брешеш. Ну, хіба що тільки коли знаходиш схованки з цукерками.
Він хитнувся, але не посміхнувся.
— Тато вибрав її замість мене…
— Тато просто поки не знає всієї правди, — промовила Оксана, намагаючись звучати впевнено. — Але він зрозуміє. Обов’язково.
Коли Оксана вклала сина спати, вирішила випити чаю. Сидячи в тиші, вона раптом згадала, як зустріла Марічку. Якщо це можна назвати зустріччю.
Наперед тем року їй написала у приватні повідомлення анонімка: «Доброго дня! Представлятись не буду, просто знайте, що я вам добра. Якщо цікаво, де ваш чоловік проводить вечори, завітайте у вівторок о дев’ятнадцятій у кафе на вулиці Шевченка, вісім. Столик біля вікна».
Тоді Оксана ще гадала, хто ховається під маскою доброзичливця. Тепер вона знала: це була Марічка. Доброзичливиця з присмаком.
Того вечора Оксана побачила все. Олег, що сидить навпроти Марічки. Їхні руки на столі. Сплетені пальці. Поцілунок у щоку. Потім він щось бурмотів про ділову зустріч, про подругу, вкінці — про «нічого серйозного».
Але Оксана не була готова пробачити зраду.
Вони розійшлися. Але Миколка — залишився. Як і Марічка, яка незабаром стала дружиною Олега.
Її образ був бездоганним: ввічливість, доброта аж до приторності, уміння поводитись із дітьми. Усе в одній пляшці. Вона навіть дарувала Миколці іграшки на свята. Пазли, набори з динозаврами, одного разу — велику плюшеву черепаху.
Та ці подарунки були спрямовані не на дитину, а на Олега. Марічка боролась не за дитячу любов, а за увагу дорослого чоловіка. Її ласка була інструментом, посмішка — принадою. А тепер, коли термін її терпіння минув, а на горизонті замаячила можливість завести власну дитину, Марічка змінила тон.
Вона помилилась в одному: Оксана могла поступитись чоловіком. Але не почуттями свого сина.
На холодильнику висів список справ на завтра, та Оксані було байдуже. В неї залишалась ще одна справа сьогодні. Дуже важлива. Поговорити з Олегом.
Вона довго дивилась на екран, перш ніж натиснути кнопку виклику. Гудки здалися довшими, ніж зазвичай. Коли колишній чоловік відповів, у його голосі була легка нотка дратівливості. Час пізній.
— Щось термінове?
— Термінове. Нам треба поговорити. Про Колю.
Він одразу напружився. Це відчувалось навіть через телефон.
— Що з ним? Він захворів?
— Ні. Він не хоче до вас більше їздити. Каже, що Марічка говорить йому гидоту. Що ти його більше не любиш. Що в тебе буде інша дитина, а про нього ти забудеш.
На тому кінці повисла тиша. Потім Олег заговорив різко, з якоюсь обраТато мовчки взяв його за руку, і вони пішли до кінотеатру, де вперше за довгий час Миколка сміявся так щиро, немов усі страхи розтанули у світлі екрану.
