**Щоденник**
— Сину…
— Вибачте, але я вам не син. Так до мене не звертайтеся. Мене звати Олег.
— Олежу… Сину!
Марія Степанівна підвела голову й з болем подивилась у вічі чоловікові, що стояв перед нею. У її голосі було стільки надії, благання й розпачу, але Олег мовчав, наче слова не торкалися його.
— Я просив не називати мене «сином».
— Та ж я твоя мати! Твоя рідна мати!
— Запізно ти про це згадала.
Олег дивився на жінку, що сиділа на лавці, і перед ним постали спогади з дитинства. Болючі, навіть через тридцять років після того, як вони останній раз бачились. Тридцять років — майже половина життя! Він уже й не сподівався, що колись вони зустрінуться, але доля знову звела їх.
Два дні тому йому подзвонили з невідомого номера. Спочатку хотів проігнорувати — подумав, що це шахраї чи рекламник. Але щось підказувало: цей дзвінок не простий.
— Слухаю, — коротко кинув він у трубку.
У відповідь — шурхіт, потім невпевнений жіночий голос:
— Це я… привіт.
— Хто — «я»? — голос пересох, у горлі стиснуло. Говоріть!
Серце завмерло, немов готувалось вистрибнути з грудей. Він хотів перервати розмову, але стиснув телефон міцніше.
— Це я… твоя мама.
У очах потемніло. Перший порив — кинути трубку і заблокувати номер. Але він глибоко вдихнув і прохрипів:
— У мене немає матері. Ви помилились.
Слова вилітали самі, без контролю. Він вимкнув дзвінок і кілька хвилин дивився у телефон, відганяючи спогади. Сподівався, що більше вона не зателефонує — та помилився.
Телефон знову завібрував у долоні. Марія Степанівна завжди була наполегливою. Якщо вирішила щось — доведе до кінця.
— Я все сказав, — різко відповів Олег, хоч усередині клекотів. — Не дзвоніть більше.
— Однієї зустрічі! Лише однієї! Просто вислухай мене!
— Звідки у вас мій номер? — звернувся він до неї на «ви». Вона була для нього чужою.
— Тітка Ніна дала.
Олег стиснув зуби. Так і є — допросила сестру. Тітка Ніна ніколи б не видала номер, але Марія вміла тиснути.
— Я не хочу вас бачити. Навіщо ця зустріч?
— Мені потрібно! — голос у трубці звучав наполегливо. — Лише раз, сину!
Він погодився. Знав: якщо відмовить, вона прийде додому, допікатиме його дружину, дітей. Краще витратити півгодини, ніж потім мучитись.
Марія Степанівна зникла, коли Олегові було дев’ять. Місяцями він чекав біля вікна у тітки Ніни, не їв, не грав. Вірив, що мати повернеться.
— Вона прийде! — ридав він.
— Андрійку, вона нікого не любить, окрім себе. Колись зрозумієш.
Тоді він ненавидів тітку. А потім — дякував їй.
Марія була дуже впевненою в собі. Вміла обернути на себе увагу чоловіків. Одним з таких був батько Олега — Богдан Іванович. Він був одружений, мав дітей, але це не зупинило його.
— На чужім лихові щастя не збудуєш, — казала йому тітка, але він не слухав.
Марія завагітніла і погрожувала зробити аборт, якщо він не розлучиться з дружиною. Богдан хвилювався, а потім — помер від серцевого нападу.
— Ненавиджу його! — кричала Марія, і тітка не знала, кого саме.
Олег ріс непотрібним. Вона лаяла його, не розмовляла з ним днями. Він плакав, але вона не бачила.
Потім з’явився Володимир. Бив Олега, змушував тренуватись. Хлопець ненавидів його і зрадів, коли мати дізналась про його зради.
Рік був спокійним — а потім приїхав Джек, американець. За місяць він запропонував Марії поїхати з ним. Але без Олега.
— Погоджуюсь, — сказала вона.
Вона завезла сина до сестри, пообіцяла забрати через місяць. Він чекав. Але вона не повернулась.
П’ять років потому він дізнався, що Марія вийшла заміж у Києві і забула про нього.
Тепер він сам мав дітей. Дружині розповів правду, донькам пояснив: «У нас немає бабусі».
А тепер — чужий голос у телефоні. Він прийшов на зустрічі і дивився на жінку, яка колись була матір’ю.
— Чого ти хочеш? — спитав він.
— Допомоги, сину. Я хвора.
Олег холодно дивився на неї. Ніякої краси, лише зморшки й втома.
— Шкода, але я не лікар.
— Ти став жорстоким. Ти був лагідним хлопчиком…
— Тридцять років тому. Тепер у мене є кого любити.
— Я зовсім сама, Олежу… Чоловік помер, а його діти мене вигнали. Мені ніде жити…
— Шкода. Певно, знову забрала когось із сім’ї? Тепер розплачуєшся. Але я тут ні до чого.
— Як можна так з матір’ю?
— Можна. З такою, як ти. Пробач, мені час.
Він пішов. Вперше за багато років на душі було легко. Ніякого болю.
**Кінець запису.**
*Життя іноді повертає те, що ти сам віддав. Але не завжди варто це брати.*
