Вона вже все вирішила
— Чого ти досі не вдягнений? — Наталка стояла на порозі, ледве стримуючи роздратування. — Ти забув, який сьогодні день?
— А що сьогодні? — Артем навіть не відірвав погляду від телевізора, ліниво перемикаючи канали. — Знову кудись треба?
— Ми маємо їхати до пологового! Оленка народила, ти сам чув. Перша з нашої компанії стала мамою. Ми зобов’язані її привітати!
— А з чим привітати? — чоловік усміхнувся, не перестаючи клацати пультом. — З безсонними ночами? З криками немовляти? З тим, що життя більше не належить тобі? Сумнівний привід для святкування.
— Що ти несеш? Ти ж сам мріяв про дітей! Говорив, як хочеш, щоб по хаті бігали маленькі ніжки. Як хочеш, щоб дитячі ручки обіймали тебе за шию. Ти казав — троє, не менше! Чи мені це привиділося?
— Так, казав. Але ж погодься, це добре звучить. Жінки таке люблять. Ось ти й розтанула, — спокійно відповів Артем.
Наталка мовчазно опустилася на диван. Все її обличчя завмерло від шоку.
— Ну не хочу я дітей. Що в цьому такого? Більшість мужиків їх не хочуть. Ти не думала, що можна пожити для себе? Подорожі, хобі, особиста свобода… А ви всі одразу — діти, сім’я, пелюшки.
— Ти відвезеш мене? — її голос став крижаним. Вона не змогла стримати образи — адже саме сьогодні збиралася сказати Артему найважливішу новину свого життя.
— Без нас не впораються? Не хочу я бачити цю дурну метушню, нянькання та плач. Потім сходиш. Може, і передумаєш народжувати.
Не сказавши більше ні слова, Наталка пішла у спальню. За чверть години вийшла в строгому, елегантному образі. Таксі вже викликано — і слава Богу, не доведеться слухати похмурих коментарів Артема.
А вона була так близька до щастя… Ще сьогодні вранці вона побачила ті самі дві смужки на тесті. Вона хотіла подарувати йому цю новину ввечері. Але тепер… тепер вона вже не знала, чи має він право знати.
Наталка завжди прагнула стабільності. Вона почала працювати ще під час навчання, отримала диплом з відзнакою, і тепер мала чудову роботу, стабільний дохід, власну квартиру — подарунок батьків. Вона все робила правильно. І була готова до дитини. Але ось тільки чоловік, якого вона вважала батьком її майбутніх дітей, виявився лише хорошим актором.
Артем здавався їй зрілим, надійним, серйозним. Його вік, слова, погляди — все надихало впевненість. Лише сьогодні він уперше зняв маску.
— Я вже все вирішила, — прошепотіла вона в порожнечу машини. Водій, мовчазний літній чоловік, обернув до неї голову, оцінююче глянув і, напрощання, несподівано промовив: — Вітаю.
Наталка збентежилася. Подякувала і побігла до входу. Там, сяючи від щастя, стояла Оленка з маленьким згортком у руках. Батьківські обійми вже тримали малюка. Атмосфера була напоєна любов’ю.
— Вітаю, рідненька! — Наталка обняла подругу. — Як назвали?
— Іванко, на честь тата. Хочу, щоб ти стала хрещеною.
— Із задоволенням, — Наталка усміхнулася, але серце стиснулося. Все, чого вона хотіла, було отут, перед нею, але не з нею.
— Щось трапилося? — тихо запитала Оленка, коли вони трохи відійшли.
— Артем увесь цей час брехав. Він не хоче дітей. А говорив — хоче. А найголовніше — я вагітна. Сьогодні дізналася. І тепер… тепер мені доведеться вибирати.
— Наталко, чоловіки — не рідкість. А от можливість стати мамою — так. Моя сестра, наприклад, не може народити. Вона плакала від щастя й болю, коли дізналася, що я чекаю. Ти не маєш відмовлятися від своєї мрії.
— Я так і думаю. Якщо він не змінить думку — піду. Мої батьки будуть щасливі стати дідусем та бабусею.
Артем свою думку не змінив. Говорив, що діти — це тягар, зайва витрата сил, часу й грошей. Наталка не сперечалася. Всередині неї все вже вирішилося.
Через три роки.
— О, Артеме! — колишня сусідка буквально врізалася в нього в аеропорту. — З народженням сина!
— Помиляєтеся, у мене немає дітей, — холодно кинув чоловік.
— Як же? Я бачила Наталку — з коляскою. Малюкові місяців чотири. Я, знаєш, рахувати вмію.
Артем поблід. Він не знав. Або не хотів знати. А тепер… тепер було пізно.
— Де вона? Де ви її бачили?
— Не скажу. Випадкова зустріч. А ти, виявляється, з тих… хто своєї дитини не визнав.
Артем лишився стояти. Тільки тепер почав усвідомлювати, що втратив. Але через три роки, коли все-таки знайшов Наталку, було пізно. Хлопчик називав батьком іншого. Артем не міг змагатися. Ні в любові, ні в діях, ні в серці.
Фінал був неминучий. Наталка вибрала правильно.
