Я не можу сказати, що мене чомусь навчив цивільний шлюб. Просто слухала Віктора, заглядаючи йому у вічі. Мені здавалося, що то і є кохання. А вийшло, як є.
Два роки ми з чоловіком жили разом. Це він мене умовив зійтися і просто жити. Адже шлюб можна оформити коли завгодно. Так що повіривши йому, переїхала у квартиру Віктора.
Моя мама проти таких стосунків. Та хто ж слухатиме маму, коли кохання засліплює очі. Так сталося і зі мною. Я не думала ні про що, і ні про кого. Лише Віктор і його слова для мене важливі. Мама сумно кивала головою, а Віктор перестав ходити зі мною до моєї мами. А згодом і я стала не часто провідувати її. Та й ходити не було можливості. Кожного дня робота, а у вихідні завжди плани. Відпочивали то з друзями, то відлежувалися після робочого тижня.
Так минуло два роки. Якось непомітно Віктор став віддалятися. А одного вихідного, вранці, коли проснулася, не побачила його поруч. Телефонувала всім друзям. Але вони чи й справді не знали, чи не хотіли говорити. Я набралася сміливості й поїхала до його мами. До того часу я жодного разу одна до них не приходила. Мабуть, сподівалися, що не прийду.
Але коли зайшла, то побачила картину. За столом сидять Віктор, його батьки, незнайома дівчина і, мабуть, її батьки. Як виявилося пізніше, я правильно подумала. Вони домовлялися з приводу весілля Віктора й Альони, тієї незнайомки.
– А як же я? – запитую.
– Чому прийшла? Тебе ніхто не кликав, – відповідає Віктор.
Я стою, і з місця не можу зрушити. Виходить давно зраджує, а сказати не намірився? Чи як пояснити? Виходить, я коханка, а обраниця інша? Ніколи не думала, що попаду в таку ситуацію.
Коли збирала речі, Віктор спостерігав, щоб нічого лишнього не взяла з його квартири. За два роки він так і не придивився до мене, а то б зрозумів, що чужого мені не потрібно.
Як права була моя мама, а я не хотіла її слухати.
