Я все життя прожила у селі. Батьки мене мої тут виростили, тут допомогли купити хатинку та обзавестись господою. Так, я як і всі навчалась в місті, навіть намагалась залишитись там жити, проте так вже склалась доля, що село мене повернуло у рідні терени. Чоловіком моїм став однокласник, якого я ненавиділа із першого класу. Але що вже, якщо доля.
Жила я мало не на самій окраїні села. Тут із сусідів мала тільки пробігаючих мимо кабанчиків, які бігали в мене по городу та переривали все підряд, щоб їм гарно їлось, та старенька бабуся, яка стала для мене ліпшою подругою.
Так, багато хто скаже, що мені потрібно спілкуватись з однолітками, адже що мені може дати пліткування зі старою на лавці?! А я відповім, що набагато більше, ніж пусті теревені із подругами мого віку.
Бабусі цій було вже дев’яносто один рік. Але, як не дивно, вона була прудкішою за мене де в чому. А нещодавно так взагалі мене насмішила. Прийшла до мого двору, жаліється. Каже, сьогодні так погано спала, все тіло ниє, он, навіть ногу не можу підняти як слід – і задирає ту ногу мало не за голову! В мене мало очі на лоба не вилізли! Я інколи нагнутись нормально не можу у свої неповні тридцять, а вона ногу до вух прикладає!
Смішна вона була, ця тьотя Алла. Любила я стареньку, як нікого. Власних бабусь і дідусів не мала, вони рано пішли із життя, тож няньчити мене, та дарувати цукерки нишком від батьків було нікому. А головне, що свою маму, та свою бабусю дуже любили та цінували власні діти з онуками. Не було іще жодного свята, аби вони всі гуртом не приїхали в гості. Всього тьоть Алла мала трьох дітей, а вони мали по двойко нащадків. Коли вони приїздили, наша вулиця оживала, як ніколи. Крики, виски, писки. Грюкання м’яча по воротях та обдерті черешні зі сторони дороги. Я дивилась на їхнє щастя, та милувалась! Не кожен із нас може похвалитись такою дружньою, та щиро люблячою родиною. Адже дуже багато прикладів, навіть неподалік від нас, де старенькі живуть в одинокості при живих та здорових дітях. Вони просто взяли, що їм було потрібно від батьків і все. Навіть більше згадувати про них не бажають. А от батьки своєю чергою плачуть ночами, коли розуміють, що тепер,на старості років геть нікому не потрібні. Мені аж серце стискується тільки від думок про їх нещастя. Але, що я можу вдіяти.Родину я їм точно не заміню, лиш можу інколи підтримати розмовою, або смаколиком. Але і це вже добре, гадаю. Інколи маленький клаптик уваги дає наснагу прожити іще не один день.
