Маша не хотіла повертатися додому. Вона навмисне затримувалася на роботі допізна, щоб менше часу потрібно було проводити у будинку, який так і не став для неї рідним. Після весілля Костя поставив її перед фактом: «Житимемо у моєї матері!» Вона не заперечувала, бо була навчена, що чоловік головний, як він вирішить, так і буде.
З мамою Кості, Кірою Олексіївною, вони бачилися лише кілька разів й кожна така зустріч мало не доводила дівчину до сліз. Свекруха навмисне тицяла їй носом у те, що вона бідна безприданниця, яка не підходить її сину. Маша мовчала, вона погоджувалася, що народилася та виросла у звичайній сільській родині. Так, у неї не має ні квартири, ні машини. Проте в тому, що вона не підходить Кості – не погодиться ніколи. Вони закохалися один в одного з першого погляду. Маші було абсолютно байдуже, чи має хлопець квартиру, машину, де працює та скільки заробляє. Поруч із ним вона почувалася найщасливішою дівчиною на світі й цього було цілком достатньо.
Достатньо їй, але не Кірі Олексіївні. Ця жінка уявлення не мала, як воно, не мати грошей на буханець хліба. Вона ніколи не сапала грядку, не поралася біля свиней, не чистила з-під корови та не мала мозолів аж до крові. Єдине, що вона вміла – критикувати усіх дівчат свого єдиного сина, який уже втретє збирався одружитися з хорошою дівчиною, яка знову не підходила його мамі.
Маша була терплячою. Вона перемивала й до того чистий посуд. Складала одяг так, як вимагала свекруха. Готувала на кухні лише тоді, коли дозволяла свекруха. Вона не мала права самостійно вирішити, що й де можна поставити, як облаштувати їхню з чоловіком спальню та навіть купити інший гель для душу.
Кіра Олексіївна із задоволенням демонструвала молодій невістці свою перевагу, буквально кричала: «Це я тут господиня, а ти ніхто!» Невістка влаштувалася на роботу, щоб менше часу проводити вдома. Тепер чоловік був не задоволений. Мати намовляла його, казала, що дружина йому зраджує, вештається з іншими чоловіками й навіть не приховує цього. Осліплений маминим впливом Костя охоче вірив в усі ці вигадки й кожної ночі задоволена мати слухала, як за стінкою свариться молоде подружжя.
Врешті Марія не витримала, зібрала речі та пішла, коли їх не було вдома. Вона не хотіла приносити їм таке задоволення споглядати, як вона плаче, коли виходить за двері цього помешкання. Коли Кіра Олексіївна, повернувшись додому, зрозуміла, що сталося, не втримала посмішки й прийнялася готувати вечерю, улюблену страву сина. Костя з порогу зрозумів, що щось сталося. Якщо мати готує – значить Маші не має. Вони сіли до столу й Кіра Олексіївна прийнялася міркувати, як же добре, що вони знову залишилися удвох, яка ж безтолкова була та Марія. Костя лише слухав та кивав головою, він підтримував думку мами, тому що свої ніколи не мав. Ось так удвох вони вечерятимуть ще не один десяток років, поки Кіра Олексіївна не зрозуміє, що зруйнувала не лише своє життя, а й майбутнє своєї дитини.
Маша горюватиме за своїм безхарактерним чоловіком кілька тижнів, поки не зустріне звичайного сільського роботягу. Сергій не обіцятиме їй золотих гір, але запевнить, що поруч із ним вона стане щасливою. Молоді люди одружаться, куплять власний будинок й зовсім скоро радітимуть батьківству. Про свої колишні стосунки молода матуся навіть не згадуватиме.
Доля знову зіштовхне її з колишньою свекрухою, коли вона поїде до міста, щоб купити своїм дівчаткам подарунки напередодні новорічних свят. Усією сім’єю вони сидітимуть в затишному кафе, смакуватимуть улюбленою піцою й дивитимуться, як за вікном падають лапаті сніжинки. Тієї миті по тротуару проходитиме стара сива жінка, понурена у власних роздумах. Вона підніме свою голову лише на мить й побачить щасливу Марію, їхні погляди зустрінуться. Кіра Олексіївна згадає, якою була дурною, що відігнала від сина таку хорошу дівчину. Маша й собі подумки подякує цій жінці за те, що колись відігнала її від їхньої сім’ї.
