Мої дідусь і бабуся прожили разом більш як пів століття. Упродовж всього життя вони грали в таємничу гру, яка полягала в написанні в різних найменш передбачуваних місцях слова «люблю». Ця гра почалася з моменту їхньої зустрічі і тривала до останніх днів їхнього життя. Ключовим у цій грі було слово «люблю».
Це слово з’являлося скрізь, де вони побували. На запотілій шибці і на борошні в коморі, на вулиці на асфальтовій доріжці і на дзеркалі, на хлібниці і на свіжоспеченому тістечку, на поросі і на піску. Коли хтось один знаходив цей напис, то наставала його черга написати це слово в іншому місці.
Одного разу бабуся навіть написала це слово «люблю» на всіх клаптиках туалетного паперу. Записки з цим словом траплялися скрізь – в автомобілі, під подушкою, в кишенях, в сумках, у шафах і навіть на клумбі, в туфлях і в шкарпетках… Де їх лише не було! Це була дуже цікава гра. Я милувався своїми дідусем і бабусею і думав про те, яке диво може творити любов.
Це слово стало супутником їхнього життя. Воно було чимось таким насущним, як хліб чи вода. Воно настільки вжилося в їхній побут, що я не міг собі навіть уявити, яким би було життя без цієї гри.
Спочатку до цього я був налаштований дещо скептично. Вважав це такими собі витівками дорослих, яким нічого робити. Але потім збагнув, що це не гра, а суть їхнього життя, яка базувалася на глибокій любові і повазі. І це почуття було взаємним.
Вони були дуже віддані одне одному і прив’язані почуттям любові. Вони були одним цілим. Бабуся і дідусь завжди трималися за руки один з одним протягом всього життя. Посилали один одному поцілунки, коли перебували на відстані. Вони любили разом читати, переглядати фільми, просто гуляти чи готувати улюблену страву. Вони просто любили…
Одного разу бабуся сказала мені, що дідусь в молодості був дуже гарним і тепер хоч вже у віці також дуже гарний. Вона щодня дякує Богові, що послав їй такого хорошого чоловіка. Дідусь також складав молитви за сім’ю, за здоров’я і любов.
У житті моїх предків була і не зовсім світла смуга. Бабуся захворіла. Лікарі діагностували онкологію. Дідусь не відходив від її ліжка. Поряд завжди були улюблені квіти. Він виводив її на вулицю і садовив на лавку під грушею. Сідав поряд і поправляв пасмо волосся, яке розкуйовджував вітер. Разом ще йшли в церкву. Бабуся опиралася на тростину. Разом поверталися відпочиваючи на лавочці.
Однак прийшов час, коли хвороба все-таки перемогла. Бабуся ставала все слабшою. В один день вона вже не могла підвестися з ліжка. Але її уста ще прошептали їхнє чарівне слово «люблю». І бабусі не стало. Чого ми найбільше боялися. Боялися також за дідуся, як він зможе перенести цю втрату.
На її труну ліг великий букет троянд з написом «люблю».
Коли похоронна процесія проводжала бабусю в останню дорогу, дідусь несподівано заспівав прощальну пісню, словами якої були «Дивись, як сильно я тебе люблю…». І троянди посипалися на труну.
Я не міг ще тоді осягнути цілком цього почуття, але я був його свідком. Я був щасливий від того, що міг відчути це світло любові, яке випромінювали впродовж життя мої бабуся і дідусь, яким зігрівали всіх, хто був поряд.
