Вони прийшли, коли ми спали
Оксана Миколаївна прокинулася від звуку, який не змогла відразу розпізнати. Легке скрипіння паркету в коридорі, ніби хтось обережно крадеться по хаті. Жінка прислухалася, серце забилося частіше. Поряд мирно сопів чоловік, Богдан Олегович навіть не ворухнувся.
— Бодя, — прошепотіла вона, ледве торкнувшись його плеча. — Бодя, ти чуєш?
— Мм? Що таке? — пробурмотів він, не розплющуючи очей.
— Хтось ходить по квартирі.
Богдан Олегович неохоче відкрив одне око, подивився на світні цифри годинника.
— Оксанко, третя година ночі. Тобі здалося.
— Не здалося! Я чітко чую кроки!
Чоловік зітхнув, та все ж прислухався. Справді, десь у глибині квартири лунали ледь чутні звуки. Скрип, шелест, легке постукування.
— Мабуть, кіт, — заспокоїв він дружину. — Барсик знову вночі бігає.
— Який кіт, Бодю? Барсик помер три роки тому, ти що, забув?
Богдан Олегович остаточно прокинувся. Звуки ставали чіткішими. Хтось безперечно пересувався їхньою хатою, причому досить впевнено, наче добре знав розташування меблів.
— Може, це Марійка прийшла? — припустила Оксана Миколаївна. — У неї ж є ключі.
— У такий час? Та вона давно спить, у неї завтра робота.
Донька жила окремо, у сусідньому районі, але іноді заходила до батьків, особливо коли сварилася з чоловіком. Хоча зазвичай попереджала заздалегідь.
Звуки наближалися до спальні. Оксана Миколаївна міцно стиснула руку чоловіка.
— Бодю, а раптом це… злодії?
— Тихіше, — він обережно підвівся з ліжка, намацав капці. — Я піду подивлюся.
— Не ходи! Ану ж вони з ножем?
— Оксанко, які злодії? У нас віВони усміхнулися один одному, тримаючись за руки, і в цю мить зрозуміли, що найважливіше — бути поруч і любити, як їх навчила мама.
