Де моя донька? повторила Оксана, відчуваючи, як у неї клацають зуби чи то від страху, чи то від холоду.
Софійку вона залишила на святі в дитячій кімнаті великого торгового центру. З батьками іменинниці була знайома поверхово, але залишила дитину спокійно не вперше так робила, це було звичною справою. Тільки сьогодні вона запізнилася маршрутка довго не їхала. Торговий центр стояв обабіч міста, сюди всі приїжджали на авто, а у Оксани машини не було. Тому привезла доньку, потім мерщій повернулася додому мала уроки, не могла їх скасувати, а потім поїхала за Софійкою. Запізнилась всього хвилин на пятнадцять бігла по слизькій стоянці, аж дихання збилося. Тепер мама іменинниці кремезна дівчина з круглими блакитними очима дивилася з подивом і повторювала:
Та її тато забрав.
Та який тато? Оксана аж похолола. Бо тато у Софійки був, але жодного разу доньку не бачив.
Зі Степаном Оксана познайомилася випадково гуляли з подругою на київській набережній, подруга підвернула ногу, хлопці допомогли. Як у старому фільмі, розказали, що навчаються в університеті Шевченка, що у одного тато генерал, у другого професор. Молоді були, нерозумні. А потім, коли Оксана завагітніла, Степан дізнався, що вона студентка педучилища, а тато у неї водій тролейбуса. Тоді він кинув гривні на аборт і зник.
Аборт Оксана не зробила, і ніколи не шкодувала Софійка стала справжньою подругою, мудрою не за віком і надійною. Їм завжди було весело разом, доки Оксана вела уроки, Софійка тихенько гралася ляльками, а потім разом варили молочний суп або яйця-крут, пили чай із печивом та шматочком масла. Грошей було обмаль, все йшло на оренду квартири, але ні Оксана, ні Софійка не скаржилися.
Як ви могли віддати мою доньку сторонній людині?
Голос Оксани тремтів, очі наповнювались слізьми.
Та який сторонній? ображалася блакитноока жінка. Це ж її тато!
Оксана могла б запевнити, що ніякого тата нема, але в тому не було сенсу. Треба було шукати охоронця, вимагати відеозаписи і
Коли це було?
Та хвилин десять тому
Оксана розвернулася й побігла. Скільки разів вона казала Софійці: не йди з чужими! Від страху ноги не слухалися, все плуталося перед очима, декілька разів вдарилася об когось, навіть не вибачившись, і летіла далі. І от, на ледь відчутне шесте чуття закричала:
Софійко! Со-фій-ко!
На великому фудкорті було гамірно, більшість не звертала уваги, але декілька людей озирнулися. Хапаючи повітря, Оксана намагалася вирішити куди бігти? Може, її ще не забрали, може
Матусю!
Першої миті вона не повірила очам. Донька, з розкритою курткою, щічки вимазані морозивом, бігла до неї. Оксана вчепилася в Софійку, немов залишить руку і впаде на землю. Й тут упялася поглядом у чоловіка пристойний, коротко підстрижений, у дивакуватому светрі з сніговиком і морозивом у руках. Він, схоже, прочитав усе, що Оксана хотіла сказати, бо швидко заговорив:
Вибачте, це все я! Треба було чекати вас, але так хотілося провчити тих малих злюк. Ви розумієте, вони глузували з неї! Казали, що у неї немає тата, і він ніколи за нею не прийде, бо вона страшна! От я і підійшов кажу, доню, поки мама не приїхала, ходімо морозива купимо. Вибачте, не думав, що ви так злякаєтесь
Оксану трясло. Вірити чужому не хотіла. Але невже її Софійку й справді ображали? Подивилась доньці в очі та всміхнулась крізь сльози, задерла носика.
То й нехай! Тепер у мене теж є тато!
Чоловік розвів руками, Оксана не могла сказати ані слова.
Ходімо, нарешті прошепотіла. Вже пізно, ще маршрутку пропустимо.
Вибачте, може, підвезу вас? нерішуче запропонував чоловік. Ну, раз так сталося Ви не подумайте, я не якийсь дивак! Мене звати Микола. Я нормальний! Он моя мама сидить, вона підтвердить!
Він показав на жінку з фіолетовим кучерями, яка читала книжку за столом.
Хочете, підійдемо до неї вона за мене поручиться!
Не сумніваюсь, буркнула Оксана, яка ще й досі мріяла стукнути Миколу по голові. Дякую, ми самі.
Мам, Софійка потерла край пуховика. Хай вони бачать, що нас тато забирає.
Біля дитячої кімнати ще стояли іменинниця з мамою й ще одна дівчинка, імя котрої Оксана й не памятала. У доньки були такі прохаючі очі, а йти по льоду у такому стані було важко. І Оксана погодилася.
Гаразд, кинула.
Добре! Я швиденько, маму тільки попереджу!
“Мамин синок”, подумала Оксана. Жінка з фіолетовими кучерями привітно помахала рукою, й Оксана поспішила відвернутися. Незграбна ситуація!
В дорозі Оксана старалася не дивитися на Миколу, але не могла не помітити, який він обережний у розмові з Софійкою. Та співала, як дрозд, її не зупинити Оксана ніколи доньку такою не бачила. Але коли під’їжджали до будинку, Софійка відразу знітилася.
Ми більше не побачимося? тихо спитала Миколу, поглядаючи на маму.
Оксана відчула його погляд він питав її дозволу. Вже хотіла сказати, щоб Софійка не неввічливо говорила такі речі, але убачила у її очах засмущення й промовчала. Зустрілася поглядом із Миколою, кивнула.
Якщо мама дозволить, можу запросити тебе на вихідних у кіно на мультик. Ти була в кіно?
Справді? Ні, не була! Мамо, можна піти з татом у кіно?
Оксані стало незручно, тепер вона заговорила швидко:
Софійко, дозолити можу за двох умов: перша не можна чужого людину назвати татом, зватимеш Миколу дядьком, добре? Друга я з вами у кіно піду, бо що я казала? З незнайомими нікуди ходити не можна, навіть якщо добрі!
Я теж це казав, вставив Микола. Щодо того, щоб без дорослих не ходити.
То я можу піти?
Так, я ж сказала так.
Ура!!!
Розумом Оксана розуміла, що треба б усе це припинити, але не могла. Нікого у неї не було, окрім Софійки. Якби можна було спитати у когось поради Наприклад, у мами. Оксана мало її памятає мама загинула, коли Оксані було пять, стільки ж, скільки й Софійці. Хлопчик упав у ополонку, ніхто не наважився, а вона змогла. Хлопчика врятувала, а сама захворіла, швидко розгоріла хвороба. У неї був цукровий діабет, і з ним проблеми. У Софійки теж діабет, і Оксану це надто пригнічувало адже це вона їй передала.
До наступних вихідних Оксана мучилася, але перебивала себе усе пройшло інакше, бо Микола вів у кіно свою маму.
Щоб ви не думали, що я якийсь неадекватний, хай мама мене прорекламує, усміхнувся він.
Та ти й є дивак, засміялась мати, так тепло, що було видно сина свого обожнює.
Поки Микола водив Софійку за попкорном, мама й справді прорекламувала сина.
Ти розумієш Дозволиш на “ти”? Він же сам без тата ріс. Я чотири рази заміж виходила, а останній чоловік був ідеальний! Микола весь як він. Тільки доля так склалася татко не встиг сина у руках потримати. Інфаркт. Я швідше народила, не знаю, як витримала. Перші мої чоловіки допомагали Але справжній тато то особливо. Микола тому так проникся Софійкою його теж у школі ображали. Бідна дитина, скільки я до вчителів ходила! Все дарма! Уявляєте, чого тільки не робив: на спір таке вигадати, тільки щоб хлопцям довести! Одного разу мало не загинув
Жінка й справді незвичайна. Невисока, суха, з фіолетовими локонами, у костюмі від української дизайнерки та з романом Лесі українки в руках. Оксані вона страшенно сподобалася.
Миколка нічого поганого не задумує, добра в нього душа, жінка підмигнула. А ще, дивлюсь, ти йому ого як сподобалася.
Оксана почервоніла. Такого тільки бракувало! Хоч і відчувала тут не просто випадковість, але дуже шкода було Софійку
Після фільму Оксана простягла гривні за квитки, але Микола заперечно помахав головою.
Коли я запрошую даму у кіно, я плачу сам!
Оксану це дратувало звикла всім сама, залежати ні від кого не хотіла. А що про “сподобалася” дурниці.
Коли Микола довіз їх додому, Софійка спитала:
Тату, а куди ми підемо наступного разу?
Софійко! гримнула Оксана.
Донька кумедно прикрила рот долонькою.
Можемо піти у зоологічний музей, ніби не почув спроби доньки жартувати Микола. Ти як?
Чудово! Мамо, ходімо?
Йдіть самі, сухо відказала Оксана. Валентину Сергіївну покличте, вона ж казала, що обожнює метеликів.
Перша вийшла з машини хотіла чимшвидше закінчити цю історію. Краєм вуха чула, як Микола каже Софійці:
Коли мама не чує, можеш називати мене татом.
Так у Софійки зявився недільний тато. Інколи Оксана ходила з ними, іноді відпускала Софійку одну, якщо була Валентина Сергіївна так і не змогла повірити Миколі, хоча Софійка невтомно розповідала, який він веселий, як цікаво з ним. Оксана мимоволі заражалась, та не давала серцю розвинути це почуття: не буває так, щоб принц на білому коні раптом зіткнувся. А ще мама Миколи хвалила його щоразу, аж Оксана задумувалась чого вона так, може, щось не так з сином?
Але поступово серце тануло. Микола був дуже делікатний залишав шоколадку на полиці, завжди питав її думку, перш ніж запросити Софійку, ловив її погляд у машині. А особливо подобалась Оксані Валентина Сергіївна надзвичайно цікава співрозмовниця! Якби Микола не був її сином, Оксана б могла з нею радитись про все.
Одного разу він подзвонив і говорив щось про кіно. Софійка тут же прилаштувалась, шепоче:
Це Микола?
Сіла поряд, задоволена.
Так, Софійка буде рада, відповіла Оксана по звичці.
Чекай Я ж Софійку і тебе кличу одразу двох, щоб разом пішли.
І на задньому фоні почувся голос Валентини Сергіївни:
Ну, нарешті!
Мамо, перестань підслуховувати! Ой, Оксана, вибач Вічно вона вуха гріє.
У цей момент Софійка шепотом:
Він покликав тебе в кіно?
Оксана розсміялася.
І в мене тут вуха. Слухайте, Миколо
Не відмовляйте, прошу! Один шанс, обіцяю буду справжнім лицарем!
Про очі, Миколо, скажи про очі, не вгамовувалась Валентина Сергіївна. Скажи їй, що ти тоді мені сказав що у неї очі як у матері
Холодна вода в обличчя. Оксана нічого не розуміла до чого тут мама?
Микола щось кинув матері, потім сказав:
Оксано, я приїду і все поясню. Можна?
Пояснення ніколи не завадять Оксана ходила по кімнаті, поки він не приїхав, а Софійка, ніби відчула, тихо малювала на столі.
Я мав зізнатися відразу, почав Микола. Я хотів, але ти мені дуже сподобалась, а я не хотів, щоб ти подумала, що це через маму твою маму. А ще боявся, що зненавидиш мене. Вона ж через мене загинула
Говорив незвязано, перескакував із теми на тему, очі благали прощення. Оксану морозило, як тоді, коли думала, що Софійка зникла.
Ти мене вибачиш?
Оксана не мовила ні слова, лиш прошепотіла:
Мені треба подумати.
Мамо, пробач тата
Микола зробив великі очі Софійці, мов нагадуючи про їхню домовленість. Знову подивився на Оксану. Вона повторила:
Мені потрібно час. Я маю подумати, розумієш?
Хотіла задати тисячу питань, але не змогла й слова вимовити. А коли подзвонила Валентина Сергіївна тут усе пішло інакше, вона розповіла все до дрібниць.
Він не знав, що твоя мама померла я оберігала його дитячу душу. А потім якось сказала і Микола вирішив вас знайти. В той вечір хотів познайомитися і запропонувати допомогу, але з Софійкою все так випадково вийшло, а потім ти Він закохався з першого погляду! Боявся, що неправильно зрозумієш. Не виніть його він намагався іншим хлопцям довести, що справжній чоловік, навіть якщо без батька. Всі боялися йти по льоду, а він пішов і
Валентина Сергіївна не тиснула, але всіма силами захищала сина. А Софійка тиснула!
Мамо, він же хороший! І тебе любить так казав! Він може стати моїм татом, справжнім!
Оксана розуміла. Але якось не по-людськи?
Минув майже місяць, Оксана так і не змогла з ним заговорити. Не брала слухавку, не читала повідомлень. Чим довше тягнула, тим більше розуміла, що хоче сама подзвонити. Та ставало дедалі важче.
Софійка розбудила її вночі плакала, скаржилась на болі в животі. Ще ввечері казала, але Оксана списала це на старий йогурт. Тепер дитина гаряча термометр і брати не треба.
Трясучими руками набрала швидку, а потім сама не знає чому Миколу.
Він примчав разом із швидкою. В домашніх штанах, розпатланий, сонний. Поїхав у лікарню з ними, щось бурмотів про те, що все буде добре, але сам тремтів.
Перитоніт не так страшно, повторював. Все буде гаразд!
Оксана сама взяла його за руку чи щоб його заспокоїти, чи себе. У приймальному спокої було прохолодно, а вони сиділи поруч, зігріваючи одне одного своїм теплом.
До лікаря кинувся першим питав про операцію. Оксана боялася навіть рухатися якщо щось станеться з Софійкою, вона цього не витримає.
Все завершилось добре. Лікарі впорались, Софійка виявилась сильна, боролась за життя, хоча, за словами лікаря, ситуація була критична.
Мовби добрий ангел її береже, сказав лікар, й Оксана пошепки: спасибі, мамо!
Микола довго дякував лікарю, той порадив їхати додому до Софійки все одно не пустять, а батькам треба відпочити.
Він відвіз її під підїзд, і Оксана чекала, що Микола запроситься до хати, але він мовчав. Тоді вона сказала:
Вже ранок, можеш зайти, я зварю каву.
І зрозуміла справді хоче, щоб він залишився. Назавжди.
Софійка одужувала дивовижно швидко всі лікарі й медсестри дивувалися.
Тому що у мене тепер і мама, і тато є, казала вона.
І ніхто, крім Оксани й Миколи, не розумів, чому дівчинка так щасливаІ ось, коли вже можна було забирати доньку додому, Оксана переступила поріг лікарняної палати і вперше за довгі роки не відчула холоду чи страху. Софійка лежала із заклеєним животиком, але усміхалася, як сонечко. Поряд сидів Микола, якому дозволили лишитися, і Валентина Сергіївна тримала його за плече, мов благословляла. Оксана спинилась, вдихнула і дозволила собі довгу паузу, щоб набратися сил.
Ну, матусю, тепер у нас все буде добре? прошепотіла Софійка, простягаючи руку до мами.
Оксана сіла на край ліжка, взяла маленьку долоньку у свою і нарешті посміхнулася, як давно не вміла.
Все буде навіть краще, ніж ти уявляєш.
Микола дивився на них, ніби щойно зрозумів: шанси не просто є їх багато, вони справжні. Оксана відчувала його погляд, міцний і обережний, що нічого не вимагає, але дуже хоче бути поруч.
Софійко, сказав він раптом, а можемо ми з мамою… разом приготувати твій улюблений молочний суп, коли ти повернешся додому?
Софійка підвелась, очі її світилися щастям.
Можна! засміялася вона, А тато хай додасть масла більше як бабуся казала, так смачніше!
Валентина Сергіївна всміхнулась, нахилилась до Оксани, прошепотіла:
У тебе все попереду, дівчинко. Дозволь собі бути щасливою.
І вперше Оксана не заперечила. Вона притиснула доньку до себе, відчула ніжну руку Миколи на своєму плечі і зрозуміла: вони не просто втратили, вони знайшли одне одного.
У вікно проривалося яскраве сонце, а позаду холоди, страхи, самотність. Попереду недільні походи в кіно, теплі вечори вдома, захист і підтримка, яку ніхто більш не забере.
Дякую, мамо, подумала Оксана, посміхаючись крізь сльози радості. Я більше не боюся.
Життя починалося знову щасливо, по-справжньому, і зовсім не було страшно, бо поруч тепер усі, кого вона могла уявити в своїх найкращих мріях.
