5 березня
В моєму щоденнику, серед клаптиків думок і турбот, важко не згадати про ту історію, яка не відпускає мене ні вдень, ні вночі. У нашому селі на краю Полісся, де сосни обіймають хати, раптом зявився одинокий вовк. Молодий, міцний, явно дикий але чомусь тягло його не до гущавини, а до людей і хатніх псів. Він не нишпорив по дворах, не тягнув курей і не виявляв злості. Просто приходив, сідав недалеко і дивився уважно, довго, майже по-людськи, ніби намагався щось сказати.
Його найбільше цікавила наша стара Журавка звичайна кудлата собачка, що жила у мене, Параскеви Гордіївни. Люди в селі насміхалися: О, вовча наречена! казали, ніби це мені було до смаку. Хоча мені не до жартів було зовсім. А от якось, ще на світанку, пішла я по воду, дивлюся а вовк, згорнувшись, лежить біля будки нашої Журавки. Дивиться так, що серце обривається: у його погляді ні злості, ні ворожості, лише глибока туга.
Що ж такого сталося з тим сіромахою, що він знову і знову вертався саме у наш двір?
Розмови серед селян спершу були тривожні: мовляв, вовк і близько! Але з часом страх розвіявся: сірий не чіпає ні худобу, ні людей лише кружляє осторонь, настирно шукаючи товариства собак. Кабелів оминав стороною, а от до сук тягнувся, ніби шукає пару. Так його шлях і привів його до мого обійстя.
Журавка ніби й не злякалася навпаки, махала хвостом радісно. Вовк то на неї дивився, то позирав на мої вікна, немов питав дозволу. Я ж іноді піддакувала жартам односельців, але серцем відчувала: простого у цій історії мало, тут є щось дивовижне.
Одного ранку, коли вовк навіть не відбігав від гуркоту відер, я помітила на його шиї темну смугу. Наче слід від паска чи нашийника. Думка про те, що дикий вовк міг носити нашийник, не давала мені спокою. Він тоді зник у лісі, але тривога оселилася в серці.
Ввечері я винесла на двір трішки мяса, сподіваючись його підкормити. Побачила вовк не їсть: облизує шматки, крутить ними в зубах і не може проковтнути. Тепер усе стало ясно щелепа ледве відкривається. Відразу страх кудись відійшов: хижий звір, який не може їсти, людині не загроза.
Кожного дня я різала мясо дрібніше, щоб йому було легше ковтати. Підходила трохи ближче, тихо говорила, ніби заспокоювала малюка. Нарешті, одного разу, змогла торкнутися його голови.
Під долонею старий шкіряний нашийник, аж вріс у шкіру. Людська жорстокість увязала звіра за живе. Зібравшись із духом, я взяла ножа, намацала застібку й перерізала ремінь. Вовк різко сіпнувся, вискочив з обійстя й зник у сосняку.
Вранці віднесла я той нашийник до сільського магазину. Мужики впізнали одразу: кілька років тому з притравочної станції вирвався молодий вовк. Той самий. Сусіди сперечалися, сміялися, а мені було одне на думці тепер він зможе дихати на повні груди.
І він таки повернувся. Їв вже без зусиль, з кожним днем додавав сили. А якось, поївши досхочу, просто підійшов і схилив голову мені на коліна.
А дивина чекала пізніше. Журавка ощенилася привела чотирьох вовченят і одного чорного цуценя. Село ахнуло: вовк часу не гаяв.
Тепер він навідувався частіше: приносив здобич, обережно нюхав, вилизував малих. Я спостерігала з вікна і розуміла мій двір став його родиною.
Одного дня прийшов сердитий чоловік власник притравочної станції. Вимагав повернути вовка, хотів купити цуценят, а почувши відмову, загрожував. І сталося таке, чого ніхто не забуде.
Вовк перестрибнув через тин, збив того лиходія з ніг і встав зі мною і щенятами. Чоловік дременув, а я зрозуміла: це справді той самий звір, який утік колись від людей.
Коли діти підросли, одного разу вони повтекали за батьком у ліс. Потім роками мисливці розповідали про чорних вовків-мутантів, що бачили в навколишніх пущах. Я всміхалася тихенько Журавчині онуки.
Сам вовк не раз ще вертався до нашого двору. Але це, як кажуть, уже зовсім інша історія.
Думаю, що найдивовижніше довіра і співчуття часто зявляються там, де їх не чекаєш, між людиною і диким світом. Я не злякалася виявити милосердя, і вовк віддячив так, як умів захистом і відданістю.
Так одинокий звір отримав свою зграю, а я справжню історію, як добро неодмінно вертається.
От цікаво, а ви як вважаєте: дикі звірі здатні памятати людське добро?
