Сон про старайся, дівчино
Знаєш, дитинко, тобі доведеться дуже постаратися, щоб вписатися в нашу родину, промовила Людмила Степанівна з виглядом суворої вчительки.
Оксана ледве стримала усмішку. Все було передбачувано. Свекруха-ректорка заздалегідь била новеньку лінійкою по руках, хоча урок ще навіть не почався.
Вітя, що сидів поруч, відвів погляд. Було видно, що йому хочеться буркнути щось на кшталт «ну й почалося». Але втручатися він не став. І правильно. Це не його бій.
Постаратися? перепитала Оксана зі снисхідною усмішкою. Уточніть, будь ласка, в якому напрямку. На курси вишиванок записатися? Чи може, на гопак?
Розмова розгорталася на кухні Людмили Степанівни. Тут усе було дорого-багато: штори з китицями, цукерки у кришталевих вазах, великий дубовий стіл та стільці кольору меду. Гарно, але жити тут Оксана не змогла б. Надто вже все ідеально, наче тут не живуть, а знімають передачу.
Оксанко, у нас інтелігентна родина, пояснила Людмила, ніби не помічаючи іронії у голосі невістки. Ми люди виховані, у нас тут випадкові чужі не приживаються.
Оксана автоматично кивнула, але вже не слухала. Ця роль була їй болісно знайома. Вона вже купалася у всьому цьому, тільки тоді у неї не було ні досвіду, ні здорового глузду.
…Пятнадцять років тому Оксана була зовсім іншою: молодою, слухняною, з довірливими очима й вірою в те, що «треба бути гарною дружиною». Чоловіка, Ігоря, вона дуже любила.
А от Ігор любив лише свою матір.
Перша свекруха, Наталя Іванівна, явно відчувала себе зіркою місцевого масштабу. У неї була активна життєва позиція, дуже голосний голос і думка з будь-якого приводу. Вже на другій родинній вечері вона заявила:
Курка суха, наче піну жую. Нічого, я тобі покажу, як треба запікати, раз уже тебе мати не навчила.
Оксана тоді лише усміхнулася. Вона вважала, що якщо терпіти і бути ввічливою, то це оцінять. Тому називала свекруху «мамою», готувала їй олівє з мясом замість ковбаси (як та просила) і дозволяла критикувати все: від кольору помади до чистоти підлоги.
Коли народилася донька, стало гірше. Свекруха без упину читала лекції на тему «як виростити справжню жінку». Усе снисхідно, з усмішками й натяками на те, що вчитель з Оксани поганий. Мовляв, шевчиха без чобіт.
Підгузки це знущання над дитиною! заявила Наталя одного разу, підсунувши невістці пелюшки. Це для ледачих вигадали. А ти будеш гарною мамою. Правда ж?
Ігор ні в що не втручався. Навіть коли донька, ще не вміючи вимовляти букву «р», запитала:
Мамо, а чому ти дурна?
Оксана тоді аж остовпіла.
У якому сенсі? Хто тобі таке сказав?
Бабуся Наталя.
Коли Оксана попросила чоловіка поговорити зі свекрухою, той лише знизав плечима.
Та годі тобі. Ну сказала й сказала. На емоціях була, може. Ти ж знаєш її характер.
Оксана знала. Раніше вона старалася. Вона сиділа за святковим столом і публічно вислуховувала, що «заощадила на сирі й зіпсувала страву». Купувала дорогі подарунки, бо хотіла хоч раз почути похвалу. Поводилася ідеально, доки не зрозуміла, що в очах Наталі ідеалом завжди буде хтось інший.
Після цього випадку Оксана серйозно задумалася про розлучення й невдовзі подала документи. Важкий характер? Для неї це звучало лише як визнання у гидкій поведінці й небажанні виправлятися.
На вокзалі здохнеш! Тепер лише з кішками житимеш! пророкувала їй свекруха.
Але кішок у неї так і не зявилося, а от квартира, робота й розсудливість залишилися.
А потім до цього набору додався Вітя. Вони познайомилися через спільних друзів, обмінялися номерами й почали спілкуватися. Вітя, може, не був закоханий по вуха й не обіцяв золотих гір, зате поважав її почуття. Він знав про минуле Оксани й спокійно приймав її доньку.
А ще хотів одружитися. Оксана не відмовляла, але тягнула й спостерігала. Вона любила Вітю, але не хотіла знову встряти у чиюсь родину, де вона ніколи не стане своєю. Проте Вітя був іншим. До цього моменту він не ставив матір на перше місце, і Оксана вирішила спробувати.
Тепер, сидячи в домі його матері, жінка знову слухала той самий монолог із минулого, але вже не відчувала ні принизливого сорому, ні страху. Лише легке дежавю й нудьгу.
Ми, знаєш, перших-ліпших до себе не беремо, продовжувала Людмила. Вітя людина мяка, може не бачити повної картини чи мовчати. А я все бачу. Тож… старайся, дівчино.
Дякую за цінні вказівки, Оксана холодно посміхнулася. Але, якщо дозволите, я поки побуду просто дружиною вашого сина. Родина в мене вже є. Донька, чоловік. Цього цілком вистачає.
Вона не стала
