Вперше я стала мамою, не народжуючи дитини. Так сталося, що у свої 20 років я влаштувалася на роботу в будинок малютки. Хоч мене й попереджали, що це важка робота не так фізично, як емоційно, я була переконана, що справлюся. «Яке мені діло до чужих дітей? Нехай за них болить серце їхніх матерів» – повторювала я кожного разу, коли мене запитували, чи витримаю я дитячі сльози.
Після першого місяця роботи я поверталася додому, як вижатий лимон. Немовлят завжди було багато. Бідолашні плакали у своїх ліжечках й просилися на руки. Щоб хоч якось заспокоїтися ,діти розгойдували себе або ж клали до ротика палець. Зрозуміло, що кожен потребував маминої любові та ласки.
Я була готова носити на руках та заспокоювати всіх по черзі, але стара нянька суворо заборонила мені це робити. Сказала, що вони мусять навчитися жити самостійно, адже більшу частину свого життя їм доведеться долати труднощі, не розраховуючи на допомогу та підтримку.
Через свою надмірну емоційність та вразливість робота давалася мені все важче. Чоловік просив звільнитися та знайти іншу роботу. «Ти геть себе не бережеш. Постійно заплакана та втомлена. З такими темпами ти й своїх не зможеш виносити». Та як я могла їх покинути. Маленьких бідолашних крихіток, які нікому не потрібні в цьому світі.
Проте певні обставини все ж таки змусили мене піти. Сталося це пізньої ночі. Я відбувала чужу зміну, колега попросила підмінити її. До нас привезли дев’ятимісячну дитину. Хлопчика звали Давидом. Він мав великі темні оченята й красиве чорне волосся. На жаль, з його батьками трапилося нещастя. Інших родичів в дитини не було. Коли я вперше побачила цього хлопчика, серце стислося від болю. Він не кричав, не вимагав уваги й мовчки плакав. Сльози текли по його кругленьких щічках. Я порушила всі накази та заборони своєї начальниці й всю ніч протримала Давида на руках. Коли керівництво дізналося про мій вчинок, викликали мене «на коврик» й вручили попередження. Наступної зміни я зробила те ж саме.
Мене звільнили через «профнепридатність», але Давида я не змогла залишити. Розповіла чоловіку й ми вирішили всиновити малого. Зараз ми вчимося бути батьками. Приділяємо багато часу та уваги синові. Я стараюся якомога частіше брати хлопчика на руки й притискати до серця. Сподіваюся, що одного дня ми зможемо побачити посмішку на його красивому личку й він називатиме нас мамою та татом.
