Вперше за 10 років шлюбу вона робила щось потайки від чоловіка, якого й чоловіком тепер важко було назвати. З красивого, статного та міцного парубка він перетворився на висохлу істоту, яка живилася лише оковитою. Можливо вона б і надалі терпіла п’яне обличчя, посоловілі очі й запах перегару щоранку у спальні, але страх в очах дітей кожного разу, як мама йшла на роботу в нічну зміну, залишаючи їх на те, що мало б зватися татом, надав жінці сміливості.
Сьогодні вона їздила в селище, що розташовувалося неподалік їхнього міста. Воно невеличке, але мальовниче й красиве. Всюди красуються пишні клени, алейки чистенькі, покриті кущиками маленьких чорнобривців. Люди привітні, вітаються, хоч навіть ви й не знайомі. Навкруги тиша та спокій аж думках та серцю стає легше. У місті такого немає. Їй тут сподобалося й дітям неодмінно сподобається.
Власниця будинку, який жінка розглядала для купівлі, виявилася дуже милою. У цьому домі жила її старенька мати, її не стало кілька років тому. Дім дочці виявився непотрібним, тож віддавала вона його за копійки. Домовилися про виплату частинами. Тієї ночі двадцятивосьмирічна жінка, мати двох дітей, дружина алкоголіка, спала спокійно. У неї з дітьми є завтра, яке вона неодмінно зробить щасливим.
Збиралися вони похапцем рано вранці поки чоловік здавав зміну й мав от-от повернутися додому. Серед речей брали лише найнеобхідніше. Маленька донечка плакала, бо мама відмовилася брати її великого медведика: «Доню, він займає надто багато місця. Коли приїдемо до нового дому, обіцяю, що куплю тобі іншого». Поки дівчинка плакала, прощаючись з улюбленою іграшкою, старший син допомагав матері складати речі в таксі. Він не ставив зайвих запитань, не запитував куди вони їдуть, що буде з його друзями та школою. Здавалося, такий юний хлопчик мислив як дорослий чоловік. Йому було байдуже, куди їх відвезе цей автомобіль, лиш би якомога далі від тата й такого життя.
Хоч деякі валізи були досить важкими, він навіть слова не мовив, що не впорається. Справжній чоловік росте на захист своїм дівчатам. Жінка востаннє окинула поглядом квартиру в яку чоловік як і годиться заніс її на руках у їхню першу шлюбну ніч. Тут вона пізнала радість материнства, стала дорослішою, мудрішою й розчарувалася у своєму коханні. Думала, що сумуватиме, але на душі було спокійно. Усе, що не робиться на краще. Єдине за що дійсно хвилювалася – лиш би він їх не шукав. На своїй старій роботі вона розповідала, що поїде жити до тітки в інше місто, назву якого ніби ненароком забулася назвати. Не хотіла, щоб хтось знав, куди вони відправляються.
Новий будиночок зустрів своїх господарів маленькими вікнами, невеличкими кімнатами, великим подвір’ям та закинутим садом. Усі разом вони почали порядкувати. Мати з дочкою затіяли генеральне прибирання в той час, як син, на правах старшого господаря, обійшов обійстя, перевіряючи до чого потрібно буде докласти міцної чоловічої руки.
Деякі штахети від їхнього паркану відпали, доведеться замінити. У саду багато старих пеньків від посохлих дерев, які потрібно викорчувати. Город занедбаний і його доведеться доводити до ладу.
Ввечері мати зі своїми дітьми сіли вечеряти під старою яблунею. Багато її гілок були сухими, але вона продовжувала родити не втрачаючи надію, що її плоди смакуватимуть новим господарям. Жінка дивилася на дерево й думала, що вони подібні. Багато років її життя висохли, як і гілки яблуні, їх не повернути та не відновити, але вона не втрачає надію. Буде й надалі працювати та дбати аби діти були щасливими.
Наступні кілька місяців минуло у важкій роботі. Вони виходили з дому рано ранесенько, а поверталися пізньої години, втомлені й виснажені, але задоволені, що вдалося вдихнути в це місце ще більше життя. Ніхто не скаржився, не жалів себе, кожен дбав заради спільного добробуту.
Маленька донечка забулася про свого медведика, коли знайшла на дорозі покинуте кошеня. Вона принесла до мами худорляве тільце з закислими оченятами й рідкою шубкою. Нового мешканця назвала Пухом й попросила залишити бідолашного малюка. Згодом до обійстя прибився старий пес. Побитий роками служби й викинутий напризволяще долі старими господарями. У його очах читався смуток. Бідолашна тварина відмовлялася від їжі та води. Схоже він був готовий попрощатися зі своїм собачим життям, але син не дозволив йому це зробити. Своєю любов’ю та турботою хлопець повернув собаці віру в людей. Пес залишився із ними. Здавалося на їхньому подвір’ї усі знаходили собі прихисток для шансу на нове краще життя.
