Ранок застав мене на тому самому краю ліжка, де я впала вночі. Очі палали, уста пересохли, а в голові дзвеніло. Телефон тремтів знову і знову, але я не наважувалася підняти трубку. Я знала, хто дзвонить: мама, сестра, може, подруга. Що я могла їм сказати? Як пояснити, що чоловік, з яким я будувала життя, за одну ніч зібрав речі й пішов?
Тихенько вийшла на кухню. Мій син ще спав. Заварила чай, але руки тремтіли так, що я розлила окріп. Дивилася, як він розтікається столом, і не мала сили витерти. Навколо була тиша не спокійна, а мертва, як після буремної ночі.
«Два місяці до суду». Його слова лунали в голові, наче вирок. Так, наче мене вже засудили, і в моєму майбутньому більше нічого не залежало від мене.
Того дня я не пішла на роботу. Написала шефу: «Особисті обставини. Завтра буду». Більше не могла пояснити.
Коли син прокинувся, він подивився на мене своїми великими каріми очима такими схожими на батькові і спитав лише одне:
Мамо, а де тато?
Біль пройняв мене, наче ніж. Я присіла, погладила його по волоссю й сказала першу в житті брехню:
Він мусив поїхати. Поговоримо з ним пізніше.
Не змогла розповісти правду. Хотіла захистити його, хоч на кілька днів.
Ввечері прийшов лист: «Я на місці. Не шукай. Через адвокатів».
Жодного слова про сина, жодного запитання. Лише холодні фрази. Видалила повідомлення, але букви горіли під повіками.
Дні тяглися одноманітно, сіро й важко. Ранок робота, день повернення додому, ввечері уроки з сином, посмішка, наче все гаразд. Але вночі, коли він засинав, я падала на підлогу й плакала беззвучно.
Друзі довідалися поступово. Хто казав забудь, хто радив боротися за те, що твоє. Найсильнішою була мамина порада:
Донечко, не ламайся через чоловіка, який викинув твоє серце. Ти сильна. У тебе є син. Він твій найбільший скарб.
Я кивнула, але всередині була руїна.
Перша сутичка відбулася у адвоката. Він увійшов у кабінет впевнено, з гладкою посмішкою, у запашному піджаку, а поруч нова жінка: темноволоса, з впевненим поглядом, обвішана золотом.
Шлунок стиснувся, але я випросталася. Ради сина не могла показати слабкість.
Квартиру продамо, гроші поділимо, сухо заявив його адвокат, немов це була не домівка, де наш син зробив перші кроки.
Ні. Синові потрібен дім. Ми залишаємося. Візьміть інше майно, але квартира наша.
Він холодно подивився на мене:
Не тобі вирішувати. Суд вирішить.
Гнів спалахнув, але я стрималася й твердо відповіла:
Суд поч
