Мені було вісім, коли я брала участь у порятунку людини. Моя бабуся втратила свідомість. Вона впала посеред кухні. Я не могла її підняти чи посунути. Батьків вдома не було. Вони пішли кудись по справах.
Я намагалася достукатися до сусідів, але їх не було вдома. Час швидко йшов, а бабуся все ще лежала на підлозі. Я побігла назад до будинку. Взяла старенький телефон. Нашу фельдшерку звали Людмила. Я викликала її до нас додому.
Людмила приїхала з сумочкою на велосипеді. Вона робила якісь незрозумілі мені маніпуляції. Помацала руку, шию, припала вухом до грудей бабусі. Дуже швидко Людмила второпала в чому проблема. Вона почала робити щось не зрозуміле для мене. Вже потім я взнала, що Людмила проводила серцево-легеневу реанімацію.
Мене жінка відправила далі гупати сусідам в вікна. Я послухала. Через п’ятнадцять хвилин, прибігла разом з Сергієм. Він вчився в десятому класі. Моя бабуся прийшла до тями, але ледь-ледь могла рухати губами.
Сергій позвав свого друга. Вдвох вони придумали щось сходе на носилки і донесли бабусю до амбулаторії. Звідки викликали міську швидку, яка забрала мою бабусю. Ось так, в вісім років, я рятувала свою кохану бабусю.
