Усе через тебе…
Липка спека липня стояла нестерпна. Повітря важке, насичене вологою та пилом. Оксана важко дихала, роздуваючи ніздрі. Серце від напруги б’ється в грудях, мов благає про відпочинок та прохолоду.
У свекрухи в суботу день народження, вони з чоловіком поїдуть на дачу. Оксана дуже сумує за сином, але на дачі йому набагато краще, ніж у місті. Уявила, як сидітиме в тіні розлогих яблунь, питиме прохолодну воду з криниці, дихатиме чистим повітрям… Але до суботи ще треба дотягнути. А спека, наче насміхаючись, й не думала відступати. Чекали літа? Мріяли про сонце? Ось вам, тепер не нарікайте.
Автобуси в годину пік забиті липкими від поту тілами, а тісний простір над ними нагадує невибухнулу бомбу — досить іскри, щоб напруга вибухнула. Пішки йти теж спекотно, але можна заходити по дорозі в магазини та остигати під кондиціонерами, набираючись сил для наступного ривку додому.
Попереду з’явилася буділя торгового центру, і Оксана прискорила крок, так хочеться швидше потрапити під кондиціонер. Нарешті вона увійшла, вдихнула повними грудьми прохолодне повітря. Серце подячно забилося рівніше.
Оксана повільно йшла коридором між крамницями, іноді заходила, придивляючись та шукаючи подарунок для свекрухи. Та, звісно, кожен раз казала, що в неї все є, не треба витрачатися на подарунки, головне — увага. Але Оксана бачила задоволений блиск у її очах, коли дарувала щось незвичайне.
Так нічого й не вибравши, Оксана прямувала до виходу. На шляху трапився невеликий відкритий кіоск, де продавали всяку всячину — від ручок та заколок до золотих прикрас. Оксана зупинилася, щоб трохи довше насолодитися прохолодою перед виходом на розпечену сонцем вулицю. Погляд ковзнув по вітринах з біжутерією і спинився на незвичайній вазі з довгим вузьким горлечком, немов викладеним різнокольоровою мозаїкою. Вона нічого подібного не бачила.
— Покажіть, — попросила Оксана молоденьку дівчину.
Ваза виявилася досить важкою, зробленою з металу. По поверхні йшла товста металева нитка, що ділила її на асиметричні комірки, заповнені кольоровою емаллю — не яскравою, а ніби припорошеною пилом. Виникало враження старовини. Серед яскравої дрібниці ваза виглядала чужорідно, дорого та ефектно.
— Скільки коштує? — запитала Оксана.
Від названої ціни її очі округлилися.
— Ручна робота. Таких більше немає, — з гордістю сказала дівчина.
— Це якась колекція? Звідки?
— Робить один інвалід. Речі гарні, але купують рідко, надто дорого.
— Я візьму, — піддавшись раптовому імпульсу, сказала Оксана.
Вона подумала, що в ній чудово виглядатиме троянда на довгому стеблі. Вона прикрасить будь-який інтер’єр. Свекруха має оцінити, вона любить усе незвичайне.
— А можна її якось гарно запакувати? — попросила Оксана.
— Спробую підібрати щось, — сказала дівчина й почала ритися під прилавком.
Чекаючи на упаковку подарунка, Оксана розглядала дрібниці у вітрині. До кіоску підійшла молода жінка зі зморщеним блідим обличчям, хоча в спеку так виглядають багато хто.
— Привіт, Наталко. Бачу, вазу вже купили?
— Так. — Дівчина випрямилася й кинула погляд на Оксану. Жінка не помітила цього або не хотіла помічати. — Гроші переведу, як звільнюся, — сказала дівчина.
— Добре, тоді завтра принесу ще щось, — жінка попрощалася й пішла.
Оксана ніяк не могла згадати, звідки знає її — не просто бачила, а саме знає. Дивилася вслід. Щось чіпляло пам’ять. Віра… Це ж Віра!
— Так підійде? — запитала дівчина, кладучи перед Оксаною гарний пакунок із пишним червоним бантом. — Доплатити треба двісті гривень.
Оксана приклала картку до терміналу, взяла подарунок і, не чекаючи чеку, кинулася наздоганяти жінку.
Віра йшла повільно, не дивлячись по сторонах, схиливши голову, ніби вирішувала в умі складну задачу.
— Віро! — гукнула її Оксана.
Жінка зупинилася й оглянулася. Миттє вони дивилися одна на одну.
— Ти не впізнала мене? Я Оксана.
— Чому ж, впізнала, — не виявляючи радості, відповіла Віра. — Ти майже не змінилася, на відміну від мене, — усміхнулася вона. — Ти вазу купила? — Віра кивнула на пакунок у руках Оксани.
— Так. Дуже гарна. У свекрухи день народження в суботу, вирішила подарувати. Дівчина сказала, що один інвалід робить.
— Мій чоловік, — відповіла Віра.
Вони йшли коридором. Оксана підлаштовувалася під повільний крок Віри.
— Я думала, це старовинна річ. Твій чоловік художник? — поцікавилася Оксана.
— І художник теж. Тільки не кажи, що нічого не знаєш. Ти з місяця впала? Втім, ти завжди була не від світу сього. Це ж Алік робить.
— Алік? Але дівчина сказаІ Оксана зрозуміла, що минуле ніколи не відпускає, але тепер у неї була сила жити далі, не закриваючи очі на чужі біди, але й не перетворюючись на чужий тягар.
