Все буває
Оксана прокинулася за кілька хвилин до дзвінка будильника. Полежала, налаштовуючись на новий день, такий самий, як учора, тиждень, місяць, рік тому. Усе йшло рівно в її житті, за встановленим порядком, без сюрпризів.
Хоча ні, кілька років тому син влаштував їй із чоловіком несподіванку. Вступив до університету й оголосив, що хоче жити окремо. Як вона переживала, відмовляла. Але він погрожував кинути навчання та піти до армії. Що робити? Змирилися, навіть допомагали йому з орендою. Після закінчення університету син влаштувався на роботу й відмовився від батьківської допомоги.
Оксана обережно встала, щоб не розбудити чоловіка, і пішла на кухню. Незабаром по квартирі розлився аромат свіжозаварованої кави, справжньої, а не розчинного сурогату.
Коли на кухню зайшов чоловік, пахнучи гелем для душу, на столі його чекала чашка з паруючою кавою та тарілка з бутербродами. Він не визнавав омлетів чи каш. Помовчавши, поснідав і так само мовчки пішов.
— Я затримаюся, сьогодні засідання вченого совета, — гукнув він із передпокою.
Оксана вийшла до нього, поправила краватку та комір сорочки, змахнула невидиму порошинку з піджака, ніби нанесла останній, найважчий мазок на картині. Це був свого роду ритуал: взимку вона поправляла шарф, влітку — краватку, і завжди змахувала ту саму порошинку, незалежно від пори року.
Після його відходу Оксана привела себе до ладу, випила чаю з лимоном і сіла за ноутбук. Вона працювала вдома, перекладаючи статті та книги з англійської та французької.
Робота йшла легко, книга їй подобалася. Вона то й дело зазирала у словники, підбираючи точні слова. Її відволік дзвінок.
— Оксанo Петрівно, вітаю. Це Валентина Іванівна з кафедри, — представилася жінка в трубку.
Почувши безколірний голос викладачки з кафедри чоловіка, Оксана миттєво уявила високу, плоскогрудy негарну жінку років сорока п’яти.
— Вітаю. Що трапилося? З Ярославом Олеговичем? — зхвилювалася вона.
— Ні, із ним усе гаразд. — Жінка зробила паузу. — Мені потрібно з вами поговорити. Я тут поруч випадково опинилася. Можу зайти за п’ять хвилин. Вам зручно?
— Так, звичайно, — відповіла Оксана, дивуючись, як викладачка опинилася поруч під час навчального дня.
Рівно через п’ять хвилин у двері подзвонили. Оксана впустила гостю.
— Чаю, кави? — запропонувала вона.
— Не треба. У мене мало часу. Виникла вільна пара, от я й…
Вони пройшли до кімнати й сіли на диван.
— Слухаю вас, — промовила Оксана.
— Мені неприємно вам говорити, але й мовчати не можу. Ваш чоловік зустрічається зі студенткою, милою дівчинкою років двадцяти. Живе з матір’ю-інвалідом, — почала Валентина Іванівна.
— Ощадіть мене від подробиць.
— Гаразд. Я випадково почула його розмову по телефону. Коротше, ця студентка чекає дитину. І ваш чоловік обіцяв їй не кидати, допомагати…
Оксана мовчала. Незабаром жінка продовжила.
— У нього й раніше були інтрижки. З Вірою Борисівною, нашою викладачкою, з Наталкою з кафедри соціології… Вибачте, але більше мовчати не можу. Тепер ось ця двадцятирічна студентка.
Пам’ятаєте, три місяці тому він мав літати до Німеччини на конференцію? Але не полетів. Орендував будиночок на базі відпочинку й три дні провів з нею.
— А ви як про це дізналися? — Оксана не вірила жодному слову. Помста негарної старої діви.
— Ви мені не вірите. Думаєте, стара діва заздрить, хоче й ваше життя зіпсувати, — ніби прочитавши її думки, сказала Валентина. — Погодьтеся, це негарно. А якщо всі дізнаються? Він на тридцять років старший за неї — у дідусі бути може. Це ж смішно.
Оксана отямилася.
— Дякую, я вас зрозуміла. Якщо у вас усе…
— Так-так, я йду, — схопилася Валентина.
Оксана провела гостю й довго сиділа, втупившись у одну точку. Працювати вона більше не могла. Занадто довго тривав затишок у їхньому житті. Чогось подібного вона чекала. Ладно викладачки, але студентка… Як він міг?
Колись батько привів до них дому незграбного, худуватого студента в потворній окулярах. Він був його науковим керівником. Вони довго щось обговорювали в кабінеті, а потім разом обідали.
— Він самородок. Талановитий. Побачите, з нього вийде толк, — хвалив батько студента.
Той їв, не піднімаючи голови, ніби мова йшла не про нього, і нишком поглядав на Оксану. Вона тоді вчилася на третьому курсі університету, на філологічному факультеті. Звали його Ярослав. Він приїхав із маленького містечка на Волині. Батько взяв його під опіку, допоміг із дисертацією. Незабаром Ярослав став у їхньому домі своїм.
Одного разу, коли Оксана вже працювала перекладачем, він прийшов до них.
— А Борис Олександрович поОдного разу, коли Оксана вже працювала перекладачем, він прийшов до них.
— А Борис Олександрович поїхав на сим— А Борис Олександрович поїхав на симпозіум до Львова, його не буде цілий тиждень, — здивувалась вона.
