**Щоденниковий запис**
Авто мчало темним містом. У ньому сиділи двоє – чоловік і жінка. Здавалося, просто подружжя поспішає додому, до дитини, що чекає там.
– Можеш їхати швидше? – нервувато попросила вона.
– Небезпечно. Місто лише здається спокійним. Коли нарешті скажеш йому про нас? Доки будемо ховатися? Розкажи – і всім буде легше, – сказав чоловік.
– Легше? Кому? Нам – так, а Насті? Вона любить батька. Він теж її любить. Що буде з ними, коли дізнаються? Це жорстоко, – відповіла жінка.
– А брехати і ховатися – не жорстоко? Думаєш, він не здогадується? Мені набридло ділити тебе. Хочеш, я сам йому скажу?
– Ні, будь ласка. Дав мені час. – Вона стиснула його руку на кермі. – Я тебе кохаю. Але не поспішай. Обіцяю, скоро поговорю з чоловіком.
Він повернувся до неї, зустрів її погляд і нахилився для поцілунку.
З-за повороту вилетів чорний джип. Жахливий удар, скрегіт металу, крик…
***
Дзвінок прорвався крізь сон. Олег миттєво прокинувся, схопив телефон.
Катерина подзвонила ввечері – сказала, що затримується. У подруги проблеми, не може залишити її. Він не став розпитувати. Двічі на місяць – «подруга», тричі – «раптові справи». Він помічав, але не хотів вірити.
Незнайомий номер. Серце стиснулося.
– Так? – прохрипів він.
– Капітан Ковальов. Ви чоловік Катерини Михайлівни Лисенко?
– Так.
– Ваша дружина потрапила в аварію… Вона у важкому стані, четверта міська лікарня…
– Вона жива? – голос здригнувся.
– Так, але…
– Тато, це мама? – У дверях стояла дев’ятирічна Настя.
Олег проковтнув ком у горлі.
– Ні… Мама в лікарні. Але жива.
– Вона помре?
– Ні! Просто поранена. Зараз поїдемо до неї.
Настя вчепилася в нього, обійняла так, що ледь не перестало дихати.
– Лягай спати. Вранці поїдемо, – він насилу посміхнувся.
Дочка пішла, а він залишився з думками. Пів на четверту. До ранку далеко.
***
У лікарні лікар, чоловік його років, коротко пояснив: важка травма голови, кома.
– Хто був із нею в авто? – спитав Олег.
– Запитайте в поліції.
У палаті Катерина лежала з перев’язаною головою, непритомна. Настя обережно доторкнулася до її руки.
– Вона спить?
– Так…
Додому їхали мовчки. Олег подзвонив тещі.
– Може, я заберу Настю? – запропонувала вона.
Вирішили так.
– Я її попереджала! – раптом вибухнула теща. – Та хіба вона слухала?
– Про що ви? – Олег насторожився.
– Пробач… Вона ж кохала його…
– Хто?
– Женя Гончар. Однокласник. Ще зі школи за нею ходив. Потім повернувся – і все почалося…
Гончар. Олег бачив його раз: на парковці біля її роботи. Вони дивилися одне на одного так, що все було зрозуміло. Тоді Катя представила його як «старого друга».
Тепер Женя мертвий. А Катя – у комі.
***
Через кілька днів вона прокинулася. Олег прийшов, коли вона вже могла говорити.
– Я маю тобі щось сказати… – почала вона.
– Не треба, – перервав він. – Його нема. Але є я. І Настя. Почанемо знову.
Вона заплакала.
– Пробач мене…
– Я вже пробачив.
***
Через два місяці Катю виписали. Вона повільно оговтувалася. Між ними стояла напруга, але вони мовчали.
Одного разу Олег сказав:
– Візьму відпустку. Поїду до матері. А коли повернуся – прийму будь-яке твоє рішення.
Вона підійшла ближче.
– Ти ж повернешся?
– Звісно. А може, поїдемо всі?
Вона кивнула крізь сльози.
***
Виїхали рано. На задньому сидінні спала Настя.
– Боїшся? – спитав Олег, помітивши її тривожний погляд.
Катя поклала руку йому на коліно.
– Усе буде добре, – сказав він.
– Усе буде, – повторила вона.
Дорога була довгою, але він тримав кермо міцно. У його руках – їхнє майбутнє.
**На цьому все.**
**Життя – не лише наші помилки, а й здатність пробачати.**
