**Щоденник**
Все буде добре, сину…
«Богданку, сину, це мама», — почувся в трубці тихий голос.
Богдана завжди дратувало, що мати наполегливо називала себе, ніби він не мій її голос. Скільки разів пояснював їй, що на екрані з’являється ім’я дзвінкаря, тож він і так знає, хто телефонує.
У мами був старий кнопковий телефон. Він купив їй сучасний, з усіма функціями, але вона відмовилась.
— Стара я вже для нових штук. Подаруй краще… Марійці. Їй донька такі речі не дарує. Вона зрадіє.
Марійка зраділа телефону, швидко його освоїла. Богдан подарував його не просто так, а з розрахунку: якщо щось станеться з матір’ю, Марійка одразу ж його повідомить. Він і свій номер у телефон додав.
— Мам, я ж знаю, що це ти, — посміхнувся Богдан. — У тебе все гаразд?
— Сину, я в лікарні.
Від цих слів у Богдана по спині пробіг холодок.
— Що трапилось? Серце? Тиск? — запитав він поспішно.
— Операцію завтра робитимуть. Грижу запалило. Біль не витримати.
— Чому раніше не подзвонила? Мам, я завтра приїду, заберу тебе до міста. Тут і лікарні кращі, і хірурги. Відмовся від операції, прошу тебе! — схвильовано говорив син.
— Сину, не хвилюйся. Ти ж пам’ятаєш Олексія Миколайовича? Він дуже добрий…
— Мам, послухай мене, я приїду вранці! — перебив Богдан. — До того часу не погоджуйся на операцію! — він підвищив голос, бо мати вже ледь було чути.
— Не хвилюйся. Все буде добре, сину. Я люблю тебе… — У трубці лунали короткі гудки.
Богдан глянув на екран. На чорному тлі горіли цифри — пів на дванадцяту ночі.
Останні слова матері звучали глухо, ніби здалека. Вона ніколи не дзвонила так пізно. Щось не так. Він набирав її номер знову і знову — марно.
Богдан відірвався від комп’ютера і підійшов до вікна. Другий день ішов мокрий сніг. За доброї дороги до села — п’ять годин, а в таку погоду всі шість. Треба виїжджати зараз, щоб не спішити, але встигнути до операції. Хто знає, коли її почнуть. Дорогу в мамине село, мабуть, розвезло. Але він їде не туди, а до райцентру.
Він вимкнув комп’ютер, почав збиратися. Вийшов із квартири, згадав, що не— забув зарядку, — повернувся, узяв її, і перед виходом глянув у дзеркало, згадавши мамині слова: “Якщо щось забув і вернувся — подивись на своє відбиття”, і побачив у ньому стомлене, тривожне обличчя, але вірив, що все буде добре, адже мати ніколи не брехала.
