Кілька днів тому я їхав у відрядження до іншого міста. Коли я був на вокзалі, то диспетчер повідомив, що потяг затримається на пів години. Сильно обурений я вирішив походити навколо вокзалу. Там завжди торгували різними речами, які завалялися у людей в гаражі. Ще з дитинства я пам’ятав, що там можна було знайти щось цікаве.
Чого там тільки не було. Старі книжки, монети, одяг, різні сувеніри з іншої епохи, пластинки та багато іншого «антикваріату». Серед усіх цих галасливих продавців я звернув увагу на старенького дідуся, який спираючись на стінку вокзалу понуро стояв перед валізою, на якій лежав його товар. Я підійшов ближче щоб роздивитися. Там були військові медалі, старий армійський годинник та ще кілька цікавих речей. Ми почали розмовляти. Я поцікавився чи це його, а він смутно сказав «так».
«Як же можна так продавати свою пам’ять та заслуги» подумав я. Старенький наче здогадався про що я подумав й сказав: «Все нормально, я здоровий. Просто хочеться поїсти, а грошей не має. Ось й доводиться продавати свої медалі» – А на очах в нього стояли сльози.
Мені стало його шкода. Я допоміг йому зібрати свої пожитки й ми разом пішли до магазину. Там я за власні гроші купив повні пакети їжі та продуктів. Дідусь не хотів брати та я настояв на своєму. Потискаючи мені руку він плакав. Мені було ніяково стояти перед ним. Адже такі як він не жаліли себе та захищали свою батьківщину, а зараз нова Батьківщина забулася про них.
