Мого чоловіка не стало, коли Лариса була ще маленькою. У десять років моя люба дівчинка залишилася без дорогого татуся. Я працювала медичною сестрою у поліклініці. Працювала багато, часто брала додаткові зміни аби забезпечувати родину. Старалася весь свій вільний час проводити з донькою та приділяти їй достатньо уваги.
Після весілля ми з чоловіком змогли назбирати на власну квартиру. Дякувати батькам, які дали половину коштів. Тепер, коли його не стало, я стала задумуватися про оформлення квартири на дитину.
Лариса швидко подорослішала. У підлітковому віці у неї було багато особистих потреб, тому я почала виділяти доньці кишенькові гроші. Спершу давала не багато, але поступово виділяла більше. Наближався випускний. Я декілька місяців економила, щоб купити дитині сукню, яку вона хотіла. Ми замовили зачіску у салоні, професійний макіяж та дорогі туфлі. Моя донечка була найкраща.
Після закінчення школи Лариса самостійно вступила у хороший університет. Донька вирішила піти по моїм стопам, тому вчилася на медичну сестру. Я розуміла, що із такою зарплатнею їй буде важко, тому вмовила Лору продовжити навчання на лікаря. Скажу вам чесно, її навчання обходилося мені дорого. Довелося влаштуватися на ще одну роботу. Та я не скаржилася, бо хотіла дати своїй дитині шанс на краще майбутнє.
Вчилася моя дочка сумлінно. Весь свій вільний час сиділа за книжками та готувалася до сесії. Говорили ми рідко, але я ж розуміла, що їй не до розмов. Так минуло чотири роки.
Через виснаження та втому я почала хворіти. Донька хвилювалася за мій стан здоров’я, тому почала натякати, щоб я переписала квартиру на неї. Мені дійсно було погано, але помирати я не збиралася. У її словах була частка правди, я все одно збиралася зайнятися цим питанням. Назбирала трохи грошей та почала оформляти документи.
Через пів року додому повернулася Лариса. Приїхала дочка не сама, а зі своїм чоловіком. Влаштували мені сюрприз. Молодята зізналися, що одружилися ще на першому курсі. Спершу мені було якось образливо, що донька не поділилася зі мною такою важливою новиною й весь цей час приховувала від мене зятя. З часом я заспокоїлася та зрозуміла, головне – щастя моєї дитини.
Ми прожили разом два дні до того, як Лариса заявила, що вони молоді та мають жити окремо. Оскільки квартира її, то переїхати маю я. Мені дали на збори декілька годин. Я, стояла як укопана. Складалося враження, що увесь світ щойно звалився мені на голову. Все своє життя я дбала лише про неї. Робила усе можливе й не можливе, щоб вона жила в достатку та ні в чому собі не відмовляла. І ось маю дяку! Ще й додумалася дати мені кілька годин на збори. А куди я маю податися, після того, як ці декілька годин закінчаться?
Життя загартувало мене та навчило бути сильною. Та тієї миті було дуже важко стримати сльози та приховати власні емоції. Плакати перед цими чужими людьми, викликати до себе жалість, я не збиралася. Швидко зібрала речі й пішла, куди очі бачили, не промовивши жодного слова.
На ті гроші, що у мене були винайняти квартиру просто нереально. Може вдасться знайти кімнату. Декілька годин пошуку закінчилися успішно. Моїх грошей вистачило лише на два місяці. Роботи у мене не було, звільнили ще коли я хворіла. На нову брати не хотіли через вік та стан здоров’я. Власниця кімнати трішки відстрочила мені виплати, але коли я не знайшла гроші, вигнала мене на вулицю. Так я стала безпритульною. Спала, де ніч застане. Їжу шукала на смітниках.
Добре, що світ не без добрих людей. Мене почав підгодовувати молодий хлопчина. Ми з ним частенько говорили відверто. Якось він запитав мене, як я опинилася на вулиці, довелося повідати усю правду. Сашко обіцяв мені допомогти знову повернутися додому.
Через два дні мій новий знайомий прийшов по мене, щоб забрати додому. Його молода дружина, дізнавшись цю історію, наполягла на тому, щоб я переїхала до них. У подружжя був маленький хлопчик. Я допомагала з дитиною, дивилася за малим. До них в гості часто приїжджав батько Сашка Гліб. Мою життєву історію чоловік знав. Ми частенько говорили та швидко подружилися. Через декілька місяців Гліб запропонував переїхати жити до нього у село. Я погодилася.
На разі ми живемо вдвох тихо та щасливо. Мені навіть страшно подумати, що було б зі мною, якби не ці добрі люди.
